Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ну, досить тобі, Буране, досить. – Рука господаря поплескувала собаку по зашийку.

Від утоми та від занепокоєння юнак важко переводив подих. Не міг збагнути, чому скавулить Буран – пророкує лихо чи радіє. Пес намагався не залишати молодого господаря. І в школу супроводжував. Після дзвоника пірне в кущі й чекає перерви, щоб відчути тепло широкої, як лосині роги, долоні. Провівши друга до дверей, Буран відправлявся в зарості. Як не намагалися школярі заприятелювати з відданим охоронцем, але той, косячи поглядом на пропоновані ласощі, на жодного не звертав уваги. Найнаполегливіших і найсміливіших Буран зупиняв беззвучним риком, показуючи ікла розміром із півпальця, яких ледь торкнулася жовтизна. Ті, хто розумілися на собаках, лише переглядалися, заздрісно підморгували Макарові.

– Треба ж, до чого дожив?! Рідний онук залишив мене, мисливця, без собаки, – «скаржився» старий, але дружина вловлювала в незадоволеному бурчанні гордовиті нотки. – Баламут. Рідкісний баламут…

Для полювання дід завів лайку. Але й Гордий прив’язався до хлопця, проте, коли бачив старого з рушницею, виляв багатим хвостом і, здавалося, не помічав хлопця.

Після повернення молодого господаря з міста дорослі собаки настрибували на нього, а Дружок, скімлячи, крутився біля ніг. Підхопивши на руки щеня, Макар в оточенні Бурана й Гордого покрокував городом до перших будівель. Біля сараю їх зустріла Білка. З осені вона все рідше залишала будку. Через це дід узяв Дружка, заздалегідь готуючи цуценя в господарі садиби.

Проходячи, Макар оглядав подвір’я. Біля колодязя угледів чужі сліди. Хто ж їх відвідував? Не встиг пригнутися й витягнути руку – двері хати відчинилися. На ґанку мати: простоволоса, босоніж, в одній сорочці, а обличчя опухле від сліз – очей не видно.

– Ма-а-карчику-у-у! Мак-карчик-у-у! Що ж це таке?!

Жінка припала до сина. Від шепітного голосіння перехопило подих. Не міг, боявся запитати про діда… Собаки ж не дуже галасували, а мати почула – не спала або…

– Лих-хо-о! Так-ке-е лих-хо-о! – слідом за Галиною Василівною з хати вийшла Тарасівна й заголосила, похитуючи головою, потім і зовсім уткнулася обличчям в груди онука.

– Ну, годі! Годі вам! Чого вже тепер, – як міг, заспокоював Макар матір і бабусю, обіймав за плечі, а сам ледь стримувався.

– А дідусь? – нарешті не витримав онук. – Скажіть краще, що з дідом? Як дідусь?

– Усе запитував про тебе. Весь день запитував: видно, відчувало серце. Усе просив піти подивитися, чи не йдеш. – Галина Василівна змахнула сльози.

– Ну, і… – юнак перестав дихати.

– А зовсім недавно, – жінка знову припала до грудей сина, і той швидше серцем, усім єством зрозумів, ніж почув останнє слово матері, – задрімав…

Макар полегшено зітхнув, обійняв жінок за плечі, потім зробив крок у темряву знайомих сіней.

– Коли трапилося? Хто поранив? – зашепотів онук, тримаючись за ліжко старого.

– Та через день, як ти в місто подався.

– Хто поранив?

– Слідчий ходив на місце події. Діда допитував…

– Довідайся, хто стрелив? Тайга.

– А лікар – той мовчав, тільки картеч вийняв.

Жінки по черзі пояснювали Макарові, хто, що і як. Заспокоювалися поступово. Менше сякалися й терли очі тильною стороною долоні.

Пораненого не будили. Не запалювали й лампу. Макар підійшов до ліжка. Дід лежав на спині. Під ковдрою покоїлися витягнуті вздовж тулуба руки. Нечесана борода закривала майже все обличчя. Брови, здавалося, стали ще густішими, і крізь них швидше вгадувалися, ніж виднілися зморшкуваті повіки. Дід дихав тихо, через напіввідкритий рот.

– Такого з ним від дня поранення не бувало, – прошепотіла Галина Василівна. Не зрозуміло, що в її голосі переважало: тривога чи радість.

– Якщо спить, то справа йде до одужання, – теж пошепки відповів син.

– Твої б слова, та до його, ір-р-ода проклятого, – Галина Василівна показала рукою в стелю. У Бога мати ніколи не вірила, а після похоронки на чоловіка не називала Всевишнього інакше, як проклятим іродом. Несподівано для сина й себе жінка перехрестилася.

– Оклигає дідуня. Тепер оклигає, – впевнено повторив Макар, здивовано поглядаючи на матір.

Спати юнак ліг не в своїй кімнаті, а на полу, ближче до діда. Вслухаючись у розмірено-неспішне токування ходиків, заново, вже вкотре, відновлював у пам’яті прожиті на кордоні роки…

Вимотаний бездоріжжям, міцно спав Макар, не чув, коли прокинувся поранений і що перші слова його були про онука.