Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Замполіт, начебто відчувши пронизливо-всевидящий погляд людини із-під скелець пенсне, здригнувся. У першу мить стало лячно. Так було всі роки, коли зустрічався з рентген-поглядом шефа, портрет якого висів десятиліття на стіні. Він здавався майорові апаратом-сейфом, що читає крамольні думки підлеглих та передає їх господарю.

Іванов полегшено зітхнув, підійшовши до книжкової шафи. Там разом із книгами стояли теки з газетними вирізками. Нерозібраний стос паперів зростав. Інколи майор намагався привести в порядок газети, але коли торкався паперу, відчував такий же біль, як і в березневі дні. Свідомість відмовлялася вірити в те, що сталося.

Збігла весна. Настало літо. Кілька разів замполіт брав ніж, але не наважився зробити найважливіші й найцікавіші вирізки. Здавалося, сталеве лезо холодною гостротою пройде по ще живому і хворобливому спогаду. Так і зберігалися газети, складені на столі, до липневого неймовірного дня.

У розпал літа, коли над тайгою майже зранку і до вечора палахкотіло розпечене до білого Ярило, замість грози гримнув такий грім, що тридцять сьомий рік і навіть спогади про березень, які кровоточили, відійшли в небуття. П’яте березня – це неминучість коловороту природи, перед якою не владний ніхто. Навіть сильні світу цього.

Цього дня замполіт проглянув пошту, почитав про війну в Кореї, примірився ножем для паперів до газети, але раз назавжди вирішив не робити березневих вирізок, а зберегти це повністю. Через роки кожний рядок тих днів ставатиме вагомішим і важливішим. «Комсомолка». «Правда». Газети, газети, газети… Погляд Івана Івановича ніби спотикнувся на невеликій замітці, яку в сумні березневі дні прогледів. Виявляється, того ж дня, п’ятого березня, помер і Прокоф’єв. Смерть композитора здалася у чомусь символічною. Подумав, якби не сталося лиха зі Сталіним, можливо, того дня й відвоювали б лікарі у смерті багатьох людей, у яких після повідомлення по радіо не витримало серце. Як і в зека Кволого.

Замітка про смерть Прокоф’єва загубилася поміж сталінських матеріалів, та й у «Правді» – ні слова. «Усе правильно!» – прошепотів замполіт, розуміючи усю непорівнянність втрати для країни й людства; на вагах історії і часу трагічність двох смертей ще більше, ніж співвідношення кількості рядків у газеті про двох видатних особистостей. У літні дні 1953 року майор не сумнівався, що через десять, сто або тисячу років внесок людей в історію розвитку людства вимірюватиметься тими ж мірками і поняттями, як і зараз…

Червоним олівцем замполіт обвів повідомлення про смерть композитора. Тепер замітка відразу впадала в око, як і десятий номер «Огонька» за восьме березня. Перший портрет Вождя у траурному облямуванні особливо виділявся на червоній обкладинці. Другий портрет – на першій сторінці; тут же повідомлення про смерть, затим медичний висновок та інформація про комісію з організації поховання; на чотирьох сторінках «ВЕЛИКА СКОРБОТА НАРОДУ»; далі «ВОЖДЬ ПАРТІЇ І НАРОДУ», «ПРО СТАЛІНА» – вірш Олександра Твардовського; фотографії, репродукції з малюнками, де Ленін і Сталін – вожді Жовтня разом; знімок заключного засідання ХІХ з’їзду партії. На трибуні Сталін, у президії Каганович, Маленков, Берія, Булганін, Хрущов, Ворошилов, Молотов…

Щось заважало зосередитися. Відволікало увагу. Іван Іванович не міг згадати прізвища людини поруч із Молотовим. «…заслухавши і обговоривши доповідь, – замполіт трохи підвів голову. Вслухаючись у дикторський текст, повернув регулятор гучності приймача, – …про злочинні антипартійні й антидержавні дії Лаврентія Павловича Берія…»

Майор здригнувся, протер, ніби вмивався, обличчя долонями, а з приймача лунали й лунали слова, страшні, незрозумілі. Інформаційне повідомлення закінчилося. На деякий час замполіт застиг, уп’явся порожнім поглядом у стіл, а коли відкинувся на спинку стільця, раптом зустрівся з гостро-пронизливим поглядом людини в пенсне.

Іванов мимоволі підскочив, потягнув долоню до скроні. Очі людини блищали за скельцями. Всевидющий погляд, здавалося, проникав у душу, читав найпотаємніші думки. Замполіт труснув головою. Видіння залишилося – щоправда, жива людина стала знову портретом, який багато років висів на цьому місці, але очі продовжували створювати ілюзію правдоподібності життя, справді поблискували.

Повідомлення повторили. Іванов підвівся, підійшов до протилежної стіни, зняв портрет, простягнув руку, щоб видерти папір із рамки, але трохи поміркував, поставив неторканий портрет позаду книжкової шафи, ніби сподівався: мине день-другий, прокинеться від забуття, мари або чар, про які в дитинстві нарозповідали мати з бабусею. Але зараз не до казок. Життя підкинуло таку загадку, розгадувати яку будуть не одне десятиріччя.