Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Підступно підступають, – видихнув син.

Тяжко Іванову-сину, але ще складніше Іванову-слідчому, коли приміряв турботи рідні до тих, що мучили в місті. На службі. Хоча інколи пригадував прислів’я: своє сильніше болить і своя сорочка до тіла ближча?!! І тут же – ні-ні. Рідні все ж простіше: і між собою негаразди обговорять-обсмокчуть з усіх боків, і з селянами хоча з натяком, а словом-другим перекинуться. А йому? З ким йому порадитися-поділитися тривогою, що наростає. Душа в душу з дружиною. Завжди зрозуміє, підтримає, але про те, що відбувається за глухими стінами та «колючкою», він мовчить. За інструкцією говорити не належить дружині, а на службі – не прийнято. Біль і страх, зрада і надія жили не лише в мешканців камер, але й просочили стіни, де доводилося працювати, заражаючи мимоволі всім цим і тих, хто по службі без страху проходив через залізні ворота в корпуси, які цілодобово охороняють високі стіни, колючий дріт, собаки і люди у формі…

Спливали роки. Уже не слідчий, а заступник начальника табору з виховної роботи так само таїть тривоги й сумніви від дружини і дітей, від колег по роботі й рідних, із якими зустрічався останнього разу в переможну осінь сорок п’ятого. Десятиліття минули без друзів, а відверта розмова зі «Сталевим Федором» сьогодні здавалася нереальною. Зайвою.

Правий виявився колишній голова губчека. Замполіт часто згадував їхню зустріч. Багато про що могли б поговорити і тепер. Перетворився Коток Революції на сліпу Мітлу. З вини Двірника, підбираючи справжнє сміття, прутинки збивали квіти і корисні плоди, кольоровий метал, живе пташеня з гнізда.

Як би дожив «Сталевий Федір» до кінця тридцятих років – міг би потрапити під сліпе пруття. Тільки під час війни Мітла зменшила завзяття, а потім надолужувала згаяне, працювала ще вправніше й безжальніше…

Ціною неймовірної крові країна майже ввійшла в кордони царської Росії. Іванов, стоячи перед картою світу, дивився на країни демократії та Китай, відчував, як переповнює страх. Історія підказувала: гігантські механізми руйнувалися, а живі тварі гинули, їх витісняли більш економічні машини, гнучкі й розумні істоти.

Замполітові здалося: за вікном пропливають величезні вітрильники і гвинтові літаки, дивовижні ікласті динозаври, морські чудовиська…

Навіть подумки не хотів майор переступати заборонену межу. Знав, до чого це призведе. Рука потягнулася до стосу формулярів. Документи Макара не залишали кабінет від того дня, коли замполіт надумав підвести хлопця під амністію. Не раз його тека кочувала зі столу в сейф і поверталася. Недовго пробув Джовба в таборі, але досвідчене око майора відразу відмітило – ні, не злочинець. Більшість зеків не суперечать, норму виконують. Припало до душі інше: Макар тримався подалі від «берега» рецидивістів і побутовців, а від тих, хто «тягнув» п’ятдесят восьму, шарахався, як від прокажених.

Після Перемоги, особливо під час амністії, замполіт пересвідчився: у таборах сила-силенна негараздів. Час багато чого переглянути. Тепер безглуздо жити за заповітами дідів. Хто додумався тримати разом закоренілих злочинців і тих, хто потрапив у біду через недомисел, необачність або помилку, уперше скоїв невеликий злочин? Як переконати підполковників та бугрових побачити, відчути в своїх руках «ножиці», що ріжуть по-живому?

Кому і для чого потрібно амністувати багатотисячорічне зло? У яку копійчину обійдеться державі хибний гуманізм?! Як підрахувати ціну крові та сліз, які, за повідомленнями з місць, уже ллються через вину колишніх мешканців зон? Не людину амністували – статтю.

Замполіт знову покосився на формуляр Макара. Зрозуміло, лебідь не людина, але слідство і суд, з усього видно, пройшли за сценарієм. Минулий досвід підказав: мужики-браконьєри напали першими. Немає у вчинку хлопця ні перевищення міри необхідної оборони, ні тим паче хуліганства або навмисного вбивства. Направду – ножиці, про які вперше почув від «Сталевого Федора», а потім і від Булаха. Негаразд щось і в законодавстві. Складно навчитися порівнювати людину з буквою закону, з параграфами, інструкціями, циркулярами.

Та ж бійка. Одні знущалися, пустили в хід ножі і кулаки заради втіхи, утверджували злу владу, інші – стали на захист слабосильного.

А підполковник із Бугровим за статутом – у карцер, як за інструкцією належить. А по-людськи?! Знову ножиці: гострі, безжальні. Порівняти і з’ясувати щось складніше й дошкульніше, ніж по тайговому вітровалі бродити.