Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Замполіт відійшов від вікна. Сів за стіл. Порушив тишу бій підлогового годинника. У кабінеті на стіні за спиною майора висів портрет, а не фотографія Дзержинського, як це було в кабінеті «Сталевого Федора». Мелодія годинника інколи повертала колишнього слідчого Геніна-Іванова в часи революції. До розмови з керівником губчека та Захватаєвим. А інша зустріч у Цхалтубо чотири роки потому замполітові табору завжди здавалася сном чи ранковим маревом…

До тридцятого року Іванов мотався далекими й ближніми кордонами країни. Ганявся за бандами. Зустрічався з басмачами. Лише одне не встиг зробити з того, що радив «Сталевий Федір». Не довелося посидіти за книгою, послухати лекції, відкладав мрію з року на рік, а коли викликали у високі інстанції та нагадали про «першу любов» – не до навчання.

Країна потребувала слідчих. У газетах писали, як злоститься куркульня. На власні очі бачив спалені будинки, розстріляних, повішених, розтерзаних; писали про вибухи, шкідників, що ворог набирає силу. Не розумів Іванов, чому це відбувається на тринадцятому році радянської влади, але якщо він потрібен партії – не залишиться осторонь. Тим паче, тепер робота слідчого чиста. Навіть не знає, який вирок винесе суд. А отримає хто вищу міру, не доведеться ставити контру до стінки. Тішило, приємно зігрівало душу, що про нього не забули. Згадали: живе на світі не просто гарний і сумлінний слідчий, але сищик від Бога. Давня любов покликала, захопила повністю. Усього.

Минали дні, тижні. Поступово згадував прийоми й навики роботи, як пригадує людина тонкощі керування конем після тривалої перерви. Вскочив у сідло – і вітер свистить у вухах. На улюбленого скакуна пересів Іванов. По інший бік столу сидить запеклий ворог; ворог хитрий, злобливий, інколи прикритий посадою і партквитком; у такого радянська влада відбирала не тільки минуле багатство, ім’я, становище, але й теперішню владу та привільне життя.

Спливав час. Здавалося, життя налагоджується, але все частіше кульгав улюблений кінь, а через рік-другий під ним опинився незнайомий, неприборканий жеребець, який норовив скинути верхівця на гостре каміння бездонної ущелини. Керівництво вимагало не доводити вину підозрюваного, а складати обвинувальний висновок та щоб його власноруч підписав арештант. Іванов почувався ще більш безпомічним, ніж у губчека. Тоді не міг підняти руку на неозброєну, навіть винну людину, а зараз взагалі не розумів: що добре, а що погано. Життя просякнуте підозрілістю й ненавистю. Все повинно відбивати думку вищих інстанцій; ті, хто стояв біля колиски революції, виявляється, тепер плетуть змови, хочуть розколоти партію. Опозиції. Угруповання. Фракції. Куркулі. Шкідники. Шпигуни.

Іван Іванович приходив додому пізно ввечері, вечеряв, проглядав газети і засинав, так нічого й не з’ясувавши. Нескінченні трудові будні, як повінь, забирали не лише сили, але й час. Із кожним днем керівництво підганяло: «Давай-давай, швидше-швидше». Стоси незакінчених справ зростали. У відділ приходили нові слідчі, але й вони через місяць-другий опинялися в оточенні справ-еверестів. Усе частіше у відділі говорили не про речові докази або про свідків, а про те, що «є думка, так треба, звідти дзвонили, цього потребують інтереси народу і країни».

Відпочинок звалився несподівано. Допомогла ворожа куля. Кістка залишилася цілою. Всією сім’єю поїхали на батьківщину. Ввечері село здалося пусткою; собаки й ті не брехали по дворах. Рідня хоч і зраділа гостям, але справжньої теплоти не відчував: навіть із батьком та братами розмова довго не йшла на лад. Дрімало село й зранку. Вдень розгледів позабивані хати, порожні, безголосі без худоби подвір’я; рідке стадо на луках; але головне – чоловіки і жінки кланяються, вітаються і тут же відводять погляд, а заговорить хто – слова натужні. Бесіда не в’яжеться, як трапляється з незнайомими людьми. Навіть хрещений, любитель високих матерій, при зустрічі переважно віджартовувався.

– Ми – народ темний. По столицях не вештаємося. З начальством не буваємо. Сільце наше в улоговині – що можна розгледіти з колодязя. Це вам згори ген-ген далеко… А з нами ніхто не пораявся – одні укази шлють. – Під час розмови хрещений не відводив погляд від склянки, наче там, на її денці або в блакитнувато-сизому вмісті, знаходив підтвердження своїх думок.

– Гаразд, чого прибіднятися. – Гість укотре спробував спіймати погляд хрещеного, але той уміло дорізував сало. – Прикро. Скільки років не бачилися, а сидимо, наче чужі.