Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Більше про ті дні Федір Корнійович не згадував, а Макар тим паче. З року в рік хлопчина ставав мовчазнішим, стриманішим і вже давно не підсміювався над дідом, а сам міг півдня стежити за родиною бобрів та розповідати, як звірки перевалюються на коротких передніх лапках, снують берегом, риють довжелезні канави чи на мілководді зі скріп-лених мулом гілок діловито будують хатки, здалеку чимось схожі на величезні мурашники.

– Місце тут глухе, тихе – може, і приживуться в наших краях, – пояснював дід років п’ять тому, коли випускав навесні сім’ю бобрів на Далекому озері. – Звірок сам по собі цінний, та й потішний. Дивись, не тільки користь людям буде, але й краси тутешнім місцям додадуть…

– Здоровенні стали. Гладкі – пуда на півтора, а той на всі два потягнуть…

Полюбив Макар Далеке озеро, і хоч не близький шлях, але часто-густо вирушав провідувати бобрів та білосніжних, схожих на фрегатів лебедів. Ледь розпушивши крила, вони неквапливо плавали на озері сімейною флотилією, час від часу величаво занурювали у воду виточені голівки. Але особливо припали до душі весняні весілля птахів. Юнак ховався в кущах, задивлявся, як лебеді розбивалися на пари, пестили один одного дотиком крил і збитою хвилею; потім спліталися гнучкими шиями і, з’єднуючи в поцілунку жовтуваті з чорними плямами на кінцях дзьоби, надовго завмирали…

А одного разу разом із Жекою пощастило підгледіти перший приліт лебедів. Птахи з’явилися несподівано, з боку сонця. Діти ледь встигли сховатися за купою хмизу. Пара довго кружляла над озером, потім зробила над хатинкою і тайгою один захід від зимарки навколо водойми, другий; серце тьохнуло – злякали птахів, але лебеді знову закружляли над озером, роздивлялися напівоголені береги і «живу» крижину посередині озера. Політ птахів сповільнювався, пара знизилася, і долинув свист повітря під широкими помахами крил; несподівано тайга відгукнулася радісним клекотом, трубний клич повторився – птахи, виснажені довгою дорогою, важко вдарилися об воду…

Час летів. Із кожним роком старий усе більше довіряв онукам. Інколи, коли його ламали давні рани, Макар із Жекою об’їжджали кордон. У такі дні хлопець відчував себе дорослим, відповідальним за велику й важливу справу та за майбутнє малої, що наслідувала його в усьому і завжди. Повертався додому під вечір, поважно доповідав дідові про побачене. Жека підтверджувала сказане кивком голови або фразою: «Та точно, та точно».

Дід зазвичай мовчки вислуховував, потім хвалив: «Доб-ре, баламути. Добре, – й нагадував, щоб завтра не забули залишити біля годівничок сіль, підкинули сіна. – Он яка ожеледиця – звір не дістанеться до корму».

Не міг натішитися старий онуком. Жека підростала йому під стать. Уже багато в чому хлопець не поступався дідові, а в стрільбі з лука, як завжди, ще з часів війни йшов попереду.

– Це добре! Треба ж таке удумати. – Старий захоплено похитував головою, дивився, як онук і Льонько спритно укладають стріли в ціль. У лихоліття й після ще деякий час важко було з порохом та набоями, тому давнє знаряддя полювання виручало не раз. – Ох-хо-хо, баламути… Ну й баламути…

Не один день дід майстрував добротні луки, а потім встав під оруду онука, навчався стріляти. З часом приловчився до стріли, але випередити Макара в стародавній мисливській премудрості так і не зумів…

Макар, Булах, Сивий та інші зеки гибіли в карцері, а замполіт сидів у робочому кабінеті, тупо дивився на зеківські формуляри й книги вождів, ніби в темно-вишневих томах намагався знайти відповіді на незрозуміло-тривожні запитання. Щороку подовжувався ворожий ланцюг. Не турбували дрібні ланки: буржуї, можновладці, справжні глитаї. Уперше занепокоїли заможні селяни, кого з чиєїсь легкої руки обізвали підкуркульниками. Розгубився молодий слідчий, коли ланки «ворогів» збільшувалися в розмірах, мали вже не класовий характер – загриміли великі, відомі не лише в країні, а й у світі імена: Троцький і Бухарін, Ягода, Тухачевський і Єжов, Криленко і Єгоров; а цього літа – друга [19] Лаврентій Берія (ред.). людина держави. Хто вишикувався в черзі за всесильним міністром? Де він, ворог Вітчизни й народу?

Час від часу поглядав замполіт на порожню рамку в кутку кабінету, де недавно на стіні висів портрет. Невимовна туга після п’ятого березня і літнього Пленуму не лише не минала – посилювалася. Давно країна не відчувала таких потрясінь! Липневий день не просто порушив духовну рівновагу – позбавив точки опори, ніби найжорстокіший шторм змив Іванова з корабля за борт, а плавати не навчили. І рятівне коло ніхто не кине. Ось простягнувся він, неокраїй океан. Лютує і шаленіє дико-неприборканою могуттю. Обери правильний курс, не захлинись…