Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Снігопад припинився увечері, але небо, закрите сірою ковдрою, захмарювалося. Час від часу Макар зупинявся і палив із рушниці. Від пострілів зморені білим тягарем гілки здригалися, трусили зеленими плечима, випрямляли хвою, переможно прямували вгору. Відлуння пострілів недовго борсалося поміж дерев, в’язло в сипкій білості, затихало, й знову ніщо не порушувало біло-зелену тишу.

Усю ніч підліток просидів, зарившись у замет; і лише коли дрімоту змінював солодкий сон, хлопець роздирав липко-важкі повіки, виповзав на волю і бігав навколо свого прихистка, розтирав снігом обличчя. «Тільки не спати! Не спати! – нагадував собі підліток. – Відісплюся потім. Уранці вигляне сонечко і вкаже дорогу додому». Макар побігав, із надією вкотре понишпорив у кишенях – хоча б півсірника; а над головою крізь навіс із сплетіння гілок ні просвіту, ні поганенької зірки. Як зігрітися і зорієнтуватися? Раніше доводилося ночувати біля багаття, але ніколи ночі не здавалися такими нестерпно довгими та холодними.

Замерехтів світанок. Макар вирушив у дорогу, намагався за густотою хвої, за замшілістю пнів і стовбурів визначити напрям, але кожне із засніжених дерев ніби гралося у хованку, показувало свою північ, і в цій безжальній забаві він завжди програвав. Час від часу хлопець із надією вдивлявся в небо, але сонце ні на мить не блиснуло вранці, не показалося й під вечір. Зупинки почастішали. Відпочивав довше.

Між деревами раптом запримітив порушену снігову цілину. Перший слід за два дні. Вперед! Невже лижня? Схилився над слідом, намагався визначити, у якому напрямі пройшов мисливець. «Порядок! Тільки не квапся, Макарчику. Згадай дідову науку…» «А заблукав, онуку, шукай хоча б поганенький струмочок. Вода завжди виведе до великої води. А на річці якщо не поселення, то вже бакенник чи інший хто живе». – Повеселішавши, заговорив хлопець і раптом осікся.

Макар пробіг трохи поряд із зустрічною лижнею, сплюнув, озирнувся і приречено пройшов уперед своїми ж слідами. Так і є: серед ялицевого лісу і хвої біліли кілька осик. Темніло місце від здоровенного намету. Лише зараз хлопець помітив, що осики обгризені в два поверхи: вгорі «попрацювали» лосі, а знизу з-під снігу стирчали гілки, обчищені зайцями від кори. Дерево без кори здавалося мертвим, ніби точеним різцем по кістці. Деякий час підліток дивився на гілки-кістки, потім важко опустився на вивертень і, стукаючи зубами, тихесенько заскиглив; і в цьому безутішному скигленні не було нічого людського – швидше безпорадне волання цуценяти, яке гибіло на морозі.

Учора ввечері Макар не турбувався і не сумнівався, якщо сам не вибереться – дід знайде, не залишить у біді; і сьогодні вранці сподівався на нього, але з кожною годиною надія танула, мов шматок льоду на вогні. Розумів: без багаття другу ніч не протримається. Знову згадав Жеку – спина вкрилася потом. Стало жарко-млосно.

Коли знову навалилася втома, повіки мимоволі злипалися й по обважнілому тілу розливалося тепло, перше довгоочікуване тепло за два дні.

Макар зручніше умостився в снігу, посунув рушницю, поклав голову на зігнуту руку. Невеликий рух, а мороз пробрав до кісток. Наче наяву, почув голос діда: «Мака-а-аре, не спа-а-ати! Не-е-е спа-а-ати!» Іскра свідомості змушувала підвестися, а натруджене тіло благало спокою. Задубіла долоня важко вислизнула з рукавиці, потягнулася за снігом. Палець необережно тикнув на спусковий гачок рушниці. Над вухом гримнуло – хлопець повільно підвівся, наказав собі: «Не спати! Не спати!» Але коліна підігнулися, і він знову опустився на сніг. Глухе відлуння затихало, перегукувалося удалині…

Одягнувши рукавицю, Макар поправив за спиною рушницю. У правому стволі залишився останній набій. Усе одно: хоч зараз стріляй, хоч потім. Вирішив більше не стріляти, залишити заряд на крайній випадок. Відлуння затихло. Сидів у тиші, намагався зрозуміти: наснився голос діда чи сам себе кликав. Підводитися не хотів. Вирішив полічити до ста. Мимоволі голова повільно хилилася на груди. «Двадцять три, двадцять чотири», – рахували неслухняні губи. Розмірений шепіт знімав тривогу, «вісімдесят сім…»

«О-о-ого-о-о-ого-о-о-о!» – знову почулося чи то крізь дрімоту, чи то наяву. Не відкриваючи важких повік, Макар зачерпнув жменю снігу, розтер ним обличчя, потім важко підвівся і пішов, покрокував на далеке відлуння, яке чи то справді кликало до себе, чи то лунало в його уяві.

І раптом знову слід! «Що, знову своя лижня? Пішов же зовсім в іншому напрямку. По зовнішньому боку кола…» – Підліток прикинув шлях до місця ночівлі. Кружляв же він справа наліво, як зазвичай кружляють люди, у яких права нога сильніша. А ця чужа лижня бігла в протилежний бік. Макар придивився, порівняв слід. Не його! Хтось щойно пройшов. Лижі довші й ширші, а слід глибший. Одразу вид-но – великий чоловік пройшов… Здоровань…