Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Спочатку друзі часто листувалися, але зустрічалися на канікулах. Улітку Льонько завжди приїздив на тайговий кордон, а взимку двічі Макар із Женькою бували в місті. Тужив Макар за товаришем, особливо коли на очі потрапляли берези. Живці привезли геологи, а саджали хлопці під керівництвом тайговика. У їхніх краях білостовбурні красуні рідко приживалися, і друзі доглядали їх, як дітей: поливали, підживлювали, а з холодами утеплювали мішковиною та закидали снігом, тож до весни лише верхівки дерев стирчали.

Разом із берізками підростала й Женька. Дівчинка росла схожою на хлопчака: ходила в штанях, завжди подряпана, з ґулями та синцями, намагалася ні в чому не поступатися Макарові. Не відставати від нього.

Зима минула. Один саджанець пропав, але два прижилися, і з кожним роком берізки підростали, міцнішали, наливалися силою, а діти з року в рік усе більше тягнулися до діда. Не одну сотню верст виходили утрьох тайгою, об’їздили на конях; не злічити, скільки витоптали ічигів [15] Ічиги – хутряне взуття (ред.). і скільки погаслих багать залишили після себе. Мисливець захоплено мотав головою, щулився, кректав, ні в чому не робив різниці між дівчинкою і хлопцем; та й називав її на манір Макара Жекою.

– Мало тобі онука, так ти, Лішак, хош сотворити з дівчинки хлопця? – Інколи втручалася бабуся, але потім махнула рукою і залишила всіх трьох у спокої.

Минали роки… Важко давалася тайгова наука, а старий навчав і ласкою, і словом, а інколи й тайгою…

– Ви, баламути, не ходіть завтра перевіряти пастки, – укладаючись із вечора, попередив Федір Корнійович.

– Чому ж? – здивувався Макар. – Учора ще збиралися.

– Хвіст мого барометра задрижав. – Мисливець тикнув рукою в бік ялинового сучка, прибитого прикоренцем до стіни. Його тонкий обкорований кінчик останніми днями весело задирався все вище, хоч шапку вішай, а сьогодні і справді трохи клюнув «носом».

– Сучок, він і є сучок, – буркнув Макар. – Деревинка.

– Деревинка, але слугує справно, – у гудіння старого вплелися незвично теплі нотки, наче йшлося про живу істоту. Тайговик відкашлявся і забасив: – Знову ж сіверко ожив. Кістки ламає. Як би негода не прихопила. Одне слово, не ходіть.

– Добре, діду, – відповіла Женька, засинаючи.

А вранці небо стояло чисте, прозоре, палало на сході таким яскраво-червоним полум’ям, що сніг довкола іскрився, безперервно спалахував вогненними бризками.

– Помилився дід зі своїми прикметами, – на ґанку оголосив Макар Женьці, мимоволі мружачись від сліпучого блиску.

Так пізно він давно не вставав. Снідати довелося разом із сестрою. Куди зник мисливець, мати й бабуся не знали. Не було Бурана і Гордого. Від нудьги Макар потинявся по подвір’ю, потім дістав короткі, підбиті хутром лижі й зібрався в тайгу. Женька теж ув’язалася за братом.

– Ти чув, що дід із вечора казав? – нагадала мати.

– Помилився, – ще раз поглянув на небо, відмахнувся Макар.

– Ой і баламути. Лихо мені з вами, – тут же підтримала Тарасівна невістку. Потім, як і онук, подивилася на небо, додала твердо: – Дивись, Макарко, Лішак даремно не скаже. А дівку залиш. Жека залишиться вдома.

Під голосіння сестри хлопець пішов. Якщо не баритися, до обіду повернеться. На іншому березі річки натрапив на сліди діда і собак. «Куди подалися?» – подумав підліток і згадав: дід двічі просив підрубати дров для зимарки, яка стоїть на березі річки біля розвилки головної мисливської стежки. Звідси завжди мисливці розходяться по своїх заповітних місцях. Не обминають зимарку, повертаючись додому з далекого промислу. Хлопцеві стало соромно: а якщо і справді заявляться в негоду мисливець або геологи – поліна не в стос складені. Що подумають не про нього, про Корнійовича?

Замислився Макар і проґавив, коли чисте небо враз облягли важкі низькі хмари. У тайзі потемніло. Густий снігопад закружляв над головою. «Ну й Лішак», – захоплено подумав Макар, продовжуючи йти вперед. Радів, що бабуся наполягла на своєму і залишила Жеку. Снігопад посилювався й незабаром накрив тайгу білою завісою. На рідких галявинах загравав вітер із полами кожуха, намітав із лапатого снігу бархани, перевивав вигадливі петлі.

Незрозуміла тривога озвалася у грудях хлопчака: тайга якось невловимо змінилася. Усі дерева навкруги стали чужими, схожими один на одного, як холодні однакові сніжинки, що безперервно сипалися згори. Після завалу, як і належить, Макар узяв ліворуч, але дуплиста осика не з’являлася і кедрівник праворуч, де поставлена перша пастка, кудись зник. Довкола жодної знайомої прикмети. Тайга стояла мовчазна, наче враз оніміла.