Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Привільно було на новому місці. Тільки старий трохи обмежував їхнє вільготне дитяче життя. Від діда нікуди не заховаєшся, не втечеш, нічого не приховаєш. Здавалося, він ніколи не спить, а вештається тайгою, мов казковий чаклун. «Лішак» – беззлобно називала старого дружина. І справді дід зовнішнім виглядом був схожий на лісовика: дрімучий, величезний, кудлатий, ходив особливо, широко, носками всередину, а крок м’який, ковзаючий, нечутний – так рись крадеться по сліду. Хоч і лячно з дідом, але цікаво. Щоправда, всезнайство старого хлопчаки не могли зрозуміти та пояснити, а одного разу випадково підслухавши розмову діда з бабусею, Макар зовсім заплутався. Розгубився…

– У кого він такий удався? Подивишся – весь у батька, обличчя в обличчя. І кісткою широкий, і міцненький не по літах. Справді, в нашому роді всі кремезні. Кволих нікого не пригадаю. За всіма статтями хлоп’я нашого козачого кореня-племені. Але живого не любить. Усяка живність йому впоперек. Не знає нутро жалю. Красу не йме…

– Малий ще, – заступилася Тарасівна. – До того ж, у місті ріс, а там, звісна річ, крім кішки, іншого звіра в очі не бачив. Виправиться з роками. Переросте.

– Сам знаю. Лише не збагну, що тепер із ним робити?! Я вже по-всякому пробував: і ласкою, і не помічав, і розповідав що до чого – тільки йому слова, як борона для тайги…

Майже нічого не зрозумів Макар із розмови дорослих, але образу і тугу відчув у голосі діда. Старий помовчав, потім, наче прочищаючи горло, відкашлявся і знову загудів:

– Ось учора знову дальній малинник витоптали. Сам господар з усією родиною такого не подужає. Не накоїть. А опісля дупло дятла спустошили. По стовбуру не піднятися, та й гілка, що відходить від модрини, зовсім тонка – не перебратися. Так вони, негідники, на мотузці спустилися.

– А може, не вони? – заступилася бабуся. Онука сіпонуло від її слів. Можна подумати, діда не знає.

– Вони, Тарасівно, вони! А птаха досі знемагає, місця не знаходить. Піди до малинника – за версту почуєш: «крі-крі», а потім жалібно-тужливо зі скиглінням – «клюе-е». Вони, баламути, вони. Я їх наскрозь видю! Мабуть, Макарчина витівка!

«А ось і ні! А ось і ні!» – від радості ледве не закричав уголос Макар, стоячи за дверима. Він тільки знайшов дупло, а видрав Льонько. Макар ще сперечався, мовляв, ні по стовбуру, ні по гілці не дістатися, але друг зміг. Щоправда, спускаючись по мотузці, порвав штани об сучок і обідрав коліна.

Увесь ранок Макар нетерпляче бродив біля дверей хатинки, де спали Льонько з матір’ю. Не встигла вона вийти за двері, Макар увірвався до друга і під секретом розповів про підслухану розмову, а найголовніше, що дід може бачити наскрізь.

– І брешеш ти все, – потираючи заспані очі, незадоволено буркотів Льонько.

– Мошкара заїсть – не брешу, – присягався Макар ними ж вигаданою клятвою. – Я в сінцях цвяхи шукав для самокату. Чую, дід із бабусею на ґанку розмовляють. Мені не до них, лише б не почули. Знаєш, як дід про малинник розповідає. І все, як було. Наче піддивлявся. Потім про дупло згадав. Сварився, сварився. Потім каже: «Я їх, баламутів, наскрізь видю!»

– Так уже і наскрізь, – засміявся Льонько.

– О-о-о-й, брешу. Не наскрізь – наскрозь, сказав дід.

– А може, і ми зможемо?! – перебив друг. – Мати, коли купала останній раз, усе примовляла: «І де тебе носить днями? Подивись на себе, світишся». Давай оглянемо один одного, може, щось і побачимо?

– Це-е можна, – не поспішаючи, як дід, погодився Макар. – А де?

– За сарай пішли.

– Комар заїсть.

– Тоді гайда на сінник, – запропонував Льонько. – Там ніхто не заважатиме, а сюди мамка, коли захоче, зайде.

Він натягнув штани, взув сандалі й одягнув сорочку. Товариші вистрибнули через вікно на двір. Визирнули з-за рогу. Бабуся поспішала з відрами до поросятка. Діти нетерпляче тупцювали за рогом, але стара довго не виходила. З напіввідчинених дверей хліва чувся ласкавий голос і сите рохкання Васьки, мукання Зірки. Нарешті бабуся повернулася в хату, але біля сараю дітей гукнув дід:

– Чаво, баламути, з раннього ранку на сінник?

– Та ні… Ми тільки, – розгубилися діти. Звідки раптом з’явився Лішак, вони не помітили, та й незрозуміло, як довідався про сінник.

– Гаразд-гаразд. Виправдовуватися будете опісля. А зараз швидко в горницю. Давно час снідати.

Довелося повертатися. Хлопці ледве дочекалися закінчення трапези і, не допивши молоко, вислизнули з-за столу.

– З вогнем не бешкетуйте, – нагадав старий навздогін хлопчачим спинам. – Як мовиться, стережися лиха, доки його немає.