Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Шкуродер! – загримів старий.

– Ми помстилися! – не відчуваючи болю, виправдовувався криком малюк. Такого слова він ніколи не чув, але весь вигляд і голос діда промовистіше від удару свідчили про лють і гнів.

– Кому помстилися?! – не відводячи від онука допитливого погляду, перепитав дід. На Льонька він і не дивився, ніби той і не стояв поруч.

– Позавчора бабуня он як сварилася, коли лисиця поцупила курча. – Ледь стримуючи сльози, пояснював хлопчина. – Та й сам узимку скільки лисиць пристрелив. А це фашист! Маленький фашист, а фашистів треба…

– Пристрелив, пристрелив. Стріляють на полюванні, а фашистів на фронті б’ють… Худобина це! – відрізав мисливець і подивився колючо, без вибачення, потім хотів щось додати, але тільки простогнав тягуче: «Шма-а-гай, якщо фашист», – махнув безнадійно рукою, віддав лозину й, не сказавши жодного слова, пішов.

Дітлахи довго стояли на місці. Не знали, що робити? як учинити? як зрозуміти дідове «шмагай»? Ні, якось інакше треба сприймати слова старого…

– Поховаємо? – ледве чутно запропонував Льонько.

– Не знаю, – Макар перевернув рудий клубок. Лисеня заскавучало.

– Живучий! А якщо в нору, до мамки? – Хлопчина погладив долонею лисенятка і викинув лозину, з якою стояв, доки Лішак учив-вичитував друга.

– Пропаде. – Макар подивився в бік, куди пішов дід, наче в нього запитував поради, потім зняв сорочку, обережно загорнув лисенятко і поніс, не відчуваючи болю від укусів мошкари і комарні, що завзято працювали над оголеним тілом.

Понад місяць старий був похмурий, не розмовляв і не підпускав до себе онука; просто не помічав його, ніби той не існував – це ображало понад усе. А з Женькою і Льоньком Лішак розмовляв, відповідав на запитання, інколи навіть жартував; у такі хвилини Макарові хотілося кинутися на товариша з кулаками.

Спочатку хлопці просто виходжували лисенятко, але згодом прив’язалися сильніше. Особливо Женька, а незабаром «потоваришували», подовгу грали з Рудьком, згодовували з долоні ласі шматочки. Поступово лисеня звелося на ноги, підросло, зміцніло, і до зими вже було схоже на дорослого звіра. Прив’язалося лисенятко і до людей, приходило на поклик, але ближче до весни назавжди пішло в тайгу. Спочатку дітям не вистачало Рудька, а Женька ревіла цілий тиждень та два дні нічого не їла.

– Ну годі вам, годі, – гудів тайговик, тріпаючи три чубаті голови. – Звіру і належить у тайзі жити, а не в клітці.

– А як же зоопарк? – Льонько, переможно посміхаючись, дивився на Лішака.

– Зопарк, зопарк. – Старий сплюнув, махнув рукою. – Звіру на волі належить жити, як людині в хаті ночувати. Зопа-арк…

Макар не помітив, коли дід змінив гнів на милість. Ще влітку, думаючи, що онук спить, Федір Корнійович погладив його по голові і сказав лише одне слово: «Виправиться!»

– А я тобі, старигане, не про те раніше довбала? – не стрималася Тарасівна.

– Про те, про те… – неохоче погодився старий.

Крізь густий бас діда Макар почув щасливий сміх матері. Заплющив повіки і проспав до ранку з посмішкою на вустах, а ранком уже не міг відрізнити дійсність від сну, однак це пробудження залишилося найщасливішим у житті.

Потекли дні за днями, один цікавіший від іншого. Незадовго до закінчення війни, навесні до Льонька після госпіталю приїхав його батько. Микита Омелянович забрав сім’ю в місто. Пропонував і Галині Василівні допомогу з переїздом, роботою, помешканням, але жінка відмовилася. Вирішила, як і обіцяла, чекати чоловіка на кордоні.

Під час від’їзду гостей вирішилося і питання про Женьку. Батьки Льонька запропонували забрати дівчинку в місто та здати в дитбудинок, але Галина Василівна не погодилася, а Макар і чути не хотів: як це залишитися без Женьки.

– І навіщо тобі зайві клопоти? – вставила своє слово Катерина Юріївна, але, помітивши, як похитала головою подруга, тяжко зітхнула і додала задумливо: – А там учиняй, як знаєш. Тільки про чоловіка подумай…

Після від’їзду товариша Макар ходив розгублений, ніби втратив руку. Женька немов прилипла і не злізала з колін брата, а Галину Василівну називала матір’ю. Здавалося, Макар легше переніс навіть повідомлення про загибель батька, ніж від’їзд друга. Похоронка нагрянула в середині травня, після Перемоги, тому радість і горе злилися воєдино; а слово «безбатьківство» означало в дитячому віці те саме, що й «ведмежий кут». Пам’ять про батька збереглася лише в далеких дитячих спогадах, у поодиноких листах із фронту, які часто перечитувала мати з бабусею, та в розмовах-мріях: раптом похоронка – помилка. Хіба мало чули про таке? У перші місяці після війни в будинку разом зі сльозами поселилася надія, але ближче до зими в хаті уже не сподівалися на диво, хоча вголос про це ніхто не говорив. Лише Галина Василівна щовечора багато місяців виходила на стежку, яка зв’язувала кордон зі світом.