Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Забравшись по драбині на сінник, діти роздяглися й почали оглядати один одного.

– Ну як? – втягуючи живіт, шепотів Макар.

– Темно, – друг витріщав очі, але розгледів тільки густі подряпини на шкірі.

– Ти хліб… Хлібець бачиш?

– Який хліб? – Льонько молоснув кулаком товариша в живіт.

– Кажу – дивись хліб. Він чорний. Тут зир. Тута. – Макар потер під грудьми. – Я наприкінці сніданку кусень проковтнув. Здоровенний кусень! Не жував. Ледве не удавився. Он тута стоїть.

– Лішак завжди на світло дивиться. Та ще до сонця намагається поставити, – невпевнено шепотів Льонько, повертаючи товариша за плечі з боку в бік. – Сірники б дістати.

– Чого придумав! Де ти тепер сірники візьмеш. Війна. До того ж забув, що дід навздогін сказав? Довідається, що палили, – кресало забере, – зашепотів Макар у самісіньке вухо друга. – І про малинник знає! І про дупло! І про мотузку! Пам’ятаєш, дід учора тільки з району приїхав. А мотузку ми позавчора на місце поклали. Тихо поклали.

– А якщо Лішак зовсім не їздив? – Хлопчина аж присів від здогадки. – Дорослі тільки кажуть, що не можна обдурювати, а самі…

– Ні-і-і, дід не бреше, – із впевненістю перебив Макар. – То інші дорослі, а дід не буде ні піддивлятися, ні тим паче брехати. І потім – дід схибив: сказав, що дерти гніздо моя, розумієш, моя витівка…

– А що, якщо мати не зовсім доросла? – висловив припущення Льонько. – І мої дід із бабусею не брехали.

Ще довго сидячи в запашному сіні, сперечалися друзі про ступінь дорослості батьків, але так і не дійшли згоди. Лише в одному збіглися думки: якщо старий відрізнить, хто з них яку гілку зламає, – тож його не провести.

Діти наввипередки спустилися із сінника й кинулися до найближчого куща. Зламавши по кілька гілок, стерли сліди, щоб не розпізнав, хто де стояв, потім, хитро посміхаючись, попрямували в хату по старого.

Усі поломи дід угадав. Щоправда, на одній гілці хлопці засперечалися. Тайговик стояв мовчки, не втручаючись, доки діти самі не переконалися, що він правий.

– Ну як, діду? Як ти довідався? – усе випитував онук, придивляючись до зламаної гілки куща то з одного боку, то з іншого.

– А чого тут мудрованого, – ледве посміхаючись, задоволено басив старий. – Ви ж розписки самі позалишали – он вони на кожному зламі.

– Так вони всі однакові.

– Однакові. – Федір Корнійович потріпав хлоп’ячі голови. – Відшмагати б вас однаково, щоб дерево даремно не переводили. Чого придумали, баламути. Старого катувати! Однакові! Не кажу про листя – хвоя на сосні навіть і та різна.

Дідові слова були незрозумілі, як і загадковий ведмежий кут. Про які розписки той мовить, якщо вони й писати ще не вміють? А вже на сосні голки й поготів усі однакові, хіба що яка довша або коротша. Старий пішов. Друзі ще довго залишалися біля зломів куща, губилися в здогадах, поглядали один на одного, на хвою та на понівечені гілки…

Лише потім, подорослішавши, Макар відгадав секрет діда, хоча ніякого секрету не було. Все виявилося простіше простого: Льонько – лівша, і злам у нього в інший бік.

Час летів. Осінь, зима. Не встигли озирнутися – знову настали теплі дні, а наступний рік пронісся швидше від попереднього. Кінець весни. Ще ніколи друзі не заходили так далеко в тайгу. Підйом по джерелу захаращували завали, колючі зарості, драговина – далі, здавалося, шляху немає; тут може жити тільки лісовик. Мандрівники усе йшли і йшли вгору по джерелу, доки шлях не перегородило повалене дерево. Воно містком перекинулося з одного берега джерела на інший, високий, який не затоплювала навіть повінь… Тут біля вивертня, під заростями, хлопці натрапили на нору, куди рудою кулею вкотилося лисеня. Довго вичікували майбутні мисливці, ховаючись із підвітряного боку, але свого дочекалися. У темряві нори спочатку заблищав вологий ніс, потім запалахкотіли зеленню очі. Маленьке, ще зовсім цуценя, лисенятко швидше виповзало, ніж виходило з тісної нори, смішно і тривожно вертячи на всі боки голівкою, без кінця принюхуючись, інколи від страху скалячись та мружачи очі. Незнайомий світ лякав усіляким шарудінням, величністю, різкими пахощами, але владно вабив до себе яскравістю барв і таємничою новизною…

Старий натрапив на хлопців, коли гнучкими, тонкими лозинами вони шмагали рудий клубочок. Звіря майже не рухалося, лише здригалося після кожного помаху і тихенько скавуліло. Раніше, що хлопчаки не накоїли б, старий ніколи не сварився, не підвищував голосу; лише похитував головою, дивився мовчки, і від цього німого погляду в дітей підгиналися коліна й паленіли вуха. Цього ж разу дід не стримався. Легенько відсунув Льонька, вихопив у Макара гілочку й вперезав онука. Удар прийшовся по плечу, тонкий кінець лозини лизнув щоку і розітнув шкіру.