Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Із Льоньком вони зустрілися вже на іншому березі. В місті. На вокзалі. Такого лементу й штовханини не бувало на ринку. А ще черги! Черги безкінечні, галасливі, пістряві; черги за квитками, хлібом і навіть за водою.

Нарешті Макар та Льонько разом із матерями і Женькою втиснулися в задушливу теплушку. Щоранку хлопців будило сонце. Ласкаве й нежарке, схоже на мідний таз, у якому матері до війни варили на зиму варення; воно зазирало у вікно, а на зупинках – у відчинені двері вагона; але поступово, підіймаючись вище, сонце зменшувалося, чомусь ставало вогненно-білим, злим, розжарювало нестерпно вагон і лише під вечір зникало десь у хвості потягу. Так повторювалося день у день. У вагоні ставало спекотніше, ніби вони наближалися до сонця…

І раптом річка й ліс… Коли і де біженців зустрів дід, Макар не пам’ятав, але старий і ліс одночасно увійшли в його свідомість і стали неподільними, як світло і тінь. Ліс був майже такий самий задушливий, як вагон, лише похмурий, незрозумілий, навіть страшний, особливо увечері.

«Стоп-конотоп, – у сутінках завжди промовляв старий, озираючись, щоб вибрати краще місце, і додавав: – Тута і заночовничаємо. Місце височеньке. Хлопчаки ягодою побалують…»

Човен, «розмовляючи» днищем із піском, причалював до берега. Дорослі збирали паливо для багаття, готували вечерю, а Макар із Льоньком, вигукуючи, бігали наввипередки і, поки не стемніло, ласували ягодами. А темрява підкрадалася неспішно. Спочатку вона, ледве чутно зітхаючи, вешталася між золотавими стовбурами і чаїлася в підліску, але з останніми променями сонця припадала до землі, виповзала з нетрів і опускалася з-під темного навісу сплетіння гілок. Руки хлопчаків рідше торкалися ягід, а очі тривожно озиралися навкруги.

– А я вже наївся, – першим зазвичай не витримував Макар.

– Та й я набив черевце, – відповідав Льонько, зриваючи, як і друг, жменьку ягід для Женьки. Маля ще не ходило, але вже розуміло: ягоди – ласощі.

Хлопці притихали, задкували до берега. Темрява на деякий час відступала, але що яскравіше палав вогонь, то ближче вона підбиралася до багаття, наливалася чорнотою, шипіла зі злом, погрожуючи з усіх боків величезними волохатими лапищами. Якщо дід відходив від вогнища, темрява миттєво ковтала його, ніби старого й не існувало. Макар тісніше тулився до матері і, не дихаючи, завмирав, дивився одним оком у темряву, але як не вдивлявся, не вслухався, в лісі було спокійно. Лише набридливе дзижчання комарів порушувало нічну тишу.

Дід завжди як несподівано зникав, так і раптово з’являвся з темряви неушкодженим. Макар полегшено зітхав на повні груди, перевертався на інший бік і засинав, а коли вранці прокидався, то тепер темряви, як вечором діда, наче й не існувало. Ховаючись у густому підліску, вона інколи нагадувала про себе глухим реготом і скрипучим сміхом, але вдень не страшно, та й дід поруч, такий самий, як батько, міцний велетень. А ближче під вечір повторювалося все спочатку: темрява починала зло шипіти, виповзала з нетрів і чатувала хлопчаків біля багаття.

Чи довго пливли на човні, Макар не пам’ятав, але одного вечора дід не причалив до берега, не зупинився на ночівлю. Човен продовжував долати сріблясту гладінь сплячої річки, залишаючи за кормою піняво-рухливий слід та глухе відлуння двигуна, що рівно стукотів, порушуючи тишу. Хлопчаки непомітно заснули на руках матерів, а прокинулися в незнайомій кімнаті.

– Ура-а-а, Льонько! Ур-ра-а-а! – термосив Макар товариша. – Ліс закінчився-а-а! Закінчився-а-а! Ур-ра-а-а!!!

Вискочивши на ґанок, хлопці замовкли, позадкували в сіни на крок-другий, а очі, що блищали, вмить погасли: невелике подвір’я оточувала уже знайома похмуро-зелена безкінечність, де навіть опівдні панує напівтемрява.

Спочатку міським хлопчакам було незвично: будинок одягнений у дерев’яне мереживо, ніби казковий, і називався, як у російській казці, – «ізбою», щоправда, без курячої ніжки, але з вікнами і дверима та з розфарбованим півнем над дахом. Дерев’яний птах оживав від найменшого подиху вітерця; здавалося, ще мить – і заллється пташина на весь голос у радісному «ку-ку-рі-ку-у-у»; уперше хлопчаки почули слово «сіни» й не могли звикнути, що кімната – горниця, «полати», туєса, ухвати і ще багато незнайомих речей, а якщо і знайомих, то називають їх зовсім не по-міському; а замість квітів і вази на столі в глечику – гілка куща з білосніжними квітами. «Таволга», – з незрозумілою теплотою і гордістю пояснила бабуся. А таких кущів довкола – за день не обійти.