Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Бугров змовчав. Підполковник, задоволений черговим каламбуром, реготнув, зазирнув у вічі начальникові режиму й покрокував територією поважною неквапливою ходою господаря, кинувши через плече, копіюючи говірку улюбленого Сержантика:

– Ніштяк, товаришу копітане. Своєю владою на всю котушку Сивому пропишу. Хай попариться хайло в шізо. Через нього, суче враженя, бійка зчинилась. Розумник мені є-є-єшо-о-о. У «палаці» мізки, товаришу копітане, знаєш, як працюють – усі кроксворди вирішить.

Другий тиждень Джовба у карцері. У перші дні не їв, не пив, не помічав нікого довкола.

– Чого бешкетуєш, хлопче? Адже пропадеш! – Замполіт смикав Макара за плече. – Ти що, на голодовку пішов?

– Він у ступорі, товаришу майоре, – поспостерігавши за в’язнем, пояснила головний лікар, дружина начальника табору. – Звичайнісінький ступор. Пройде. Буде їсти!

Лікар не помилялася. Макар не збирався голодувати: коли минуло оціпеніння, байдуже з’їдав урізану пайку. Тяжкі думи обсідали. Робота відволікала, відбирала не тільки сили, але і час; цей же кам’яний склеп спонукав до роздумів. Думки навалювалися кам’яними брилами, важчими одна від одної, думки незвичні, раніше незнано-неймовірні, страшні, і він не уявляв, із якого боку та як підступитися, як перемогти цю неосяжну й непробивну твердінь. За що його, Булаха та інших загнали в кам’яний мішок? Не режим порушили – вступилися за слабкого. По-людськи вчинили. Справедливо. Як і повинна вчинити справжня людина. А ТІ…

Безвихідь. Глухий кут… знову безвихідь. В’язень по-звіриному кинувся на кам’яні стіни, на ґрати у вікні, навалився з розгону плечем на двері, але ніщо не здригнулося, не хитнулося, не піддалося. Виходу і надії на якусь хоча б малопомітну стежечку не було. Теперішній глухий кут здавався безвихіднішим від закутка і суду, всіх неприємних випадків у дитинстві. Пальці ковзнули по застарілому рубцю на щоці. Пригадав…

Війна майже всім «подарувала» свою відмітину: одним зверху, на тілі, деяким у душі, а багатьом покраяла і душу, і тіло. З роками рани загоїлися, але рубці залишилися і час від часу бентежили людей, віддавали тупим болем, нагадуючи про ті страшні, ніби потойбічні часи.

Для Макара війна розпочалася того дня, коли побачив заплакану матір. Пригортаючись усім тілом до незнайомця в новенькій захисній гімнастерці, вона шепотіла: «Що ж тепер буде?! Що ж буде?!» Макар відразу не впізнав у військовому чепуруні батька, а потім ніяк не міг розгледіти, чи висить на блискучому поясі кобура з револьвером. Жінка плакала, голосила. Малий не міг збагнути, до чого її сльози, коли на війні так цікаво, а батько – до того ж командир! Хіба не бачить у петлицях червоний кубик – майже тикнулася в нього носом! Незрозумілий і дивний народ дорослі: не знає, що батько на війні стрілятиме й отримуватиме ордени. Разом же ходили в кіно… Навіщо рюмсати, турбуватися?! Батько о-он який великий і міцний: однією рукою підіймає його, Макара, а якщо поруч друг Льонько, то відразу обох здіймає вище голови…

Війна… Дорослі страждали, ходили розгублено-пригніченими, а Макар із друзями переживали кращі свої часи. Льонько запропонував податися на фронт, і Петько прискорено навчав усіх стріляти з лука. Фашисти й не знатимуть, звідки смерть приходить… Стріли – не кулі, не викриють стрільця. Хлопчаки сушили сухарі, запасалися копченою ковбасою, ножами, дістали казан та компас і весь вільний час проводили біля старого береста, тренуючись зі стрільби по плакату з Гітлером. Петько на спір потрапляв стрілою в око, ніс, та й у хлопців із кожним днем стріли лягали кучніше, ближче одна до одної.

Війна багатьох зігнала з насиджених місць. Щоправда, втечу із села, де жила бабуся, Макар не запам’ятав. Пам’ятає прощання з Андрієм та Петьком, що довго йшли дорогою, поспішаючи назустріч червоному сонцю; пам’ятає, що мучили спрага й голод.

«Потерпи, Макарчику, потерпи», – благала мати і, повертаючись, прискорювала крок, ніби за ними хтось гнався. А позаду – нічого лихого; перевіряв, часто озираючись: поспішали слідом перелякані й похмурі діти, жінки та старі; лише інколи далеко позаду щось важко гухало, гриміло. Потім штовханина через міст біля незнайомої річки, де під час бомбардування вони загубилися з Льоньком і зустрілися з Женькою. Літаки зникли. Маля заплакало, а жінка, з якою ховалися під кущем, не рухалася. Незнайомка лише прошепотіла: «Женька Різно…» і застигла зі спрямованим назавжди поглядом у голубінь неба. Не вірячи в невідворотне, Макар лише витиснув: «Ма-м» і захлинувся в невимовному крику.