Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Що ж ти, голубе-сизокриле, режим порушуєш? – сам не знаючи чому, заговорив Бугров. – Бійка ж із твоєї милості розпочалася. Як не крути – карцер світить.

– Що світить, то світить, – у голосі Сивого вчувалася нетерпляча непокірність. – Ви, громадянине начальнику, тільки фотографію віддайте.

– Фотографію? – Капітан покосився на знімок жінки.

– Це дружина! Розумієте, моя дружина!

– Ваша дружина, – задумливо повторив Бугров, не помічаючи, що заговорив із зеком на «ви», ніби рівний із рівним. Лише відчув, що раптом зіпсував піднесений настрій, чого раніше ніколи не траплялося, коли визначав покарання порушникам режиму.

– Я вас дуже прошу, громадянине начальнику, – Сивий благав, але в голосі не чулося улесливих ноток. – Верблюд – покидьок. Відібрав фотографію, щоб познущатися, принизити мене, показати свою владу… Або для закутка… Але вам! Вам навіщо фотографія?!

– Фотографія… Фотографія, – роздратовано повторив Бугров, поводячи плечима від згадки про закуток. – Фотографію відбирати інструкція забороняє. Але ж і бійку вчиняти через ту ж фотографію забороняє. І яку бійку. Не бійка – льодове бойовище! За таку січу – за всіма статтями карцер. А це, голубе-сизокриле, вже зовсім інша стаття. І ого-го який доважок до терміну.

– Не стримався, громадянине начальнику. Та й як стриматися, коли похітливі пальці… – голос Сивого затремтів. – Коли пальцями по обличчю її, по обличчю… Ніби не по фотографії – наяву…

– Та ви заспокойтесь. У вас… – Капітан ніби спіткнувся об слово і замовк, дивуючись, чому звертається до зека на «ви», довго розмовляє з «капелюхом» п’ятдесят восьмого розміру. Можна подумати, що він не начальник режиму, а замполіт, який полюбляє розводити філософію там, де й комару все зрозуміло. – Гарна у вас дружина. Славна жінка.

– Не жінка – янгол-охоронець, – голос Сивого знову затремтів. Сам не розумів, як вихопилися сокровенні слова в розмові з людиною в погонах, яка (про це знав увесь табір) не відає жалю ні до кримінальників, ні до політичних, і недаремно має прізвисько «Лютий». – Якби не діти й не дружина… Якби не вона… Не вона… Давно на «запрєтку»…

Сивий замовк і не відводив погляду від руки капітана, який обережно тримав світлину.

– Так-так, я вас розумію. – Бугров повертав під світлом настільної лампи заяложену, зім’яту в кутах фотографію, силкуючись щось згадати або зрозуміти. Те, що розповів Сивий, збігалося з показаннями інших зеків і доносами «шісток».

– Усе, що хочете: карцер, новий термін. – Здавалося, Сивий навіть підріс. – Тільки віддайте фотографію! Ви чуєте… Віддайте!

– Так-так, віддай-Т-Е, – протягнувши склад, Бугров замовк.

Останні два звуки, ніби відокремилися від слова, заживши самостійним життям, пояснили, чому під час розмови поступово зростало зніяковіння. Ці ж звуки підказали про внутрішню культуру і вихованість людини, яка стояла перед ним, якщо вона в такому пеклі під час смертельної сутички зверталася до покидька на «ви». Бугров ледь помітно повів плечима, як роблять, пірнаючи взимку в ополонку. У душі щось зрушилось, і він уперше в житті подивився на зека, як на звичайну, вільну людину, з якою зустрівся випадково на пляжі або в товариша за столом.

– Добре, – самому собі відповів капітан. Погляд його став усвідомленим. – Забирайте фотографію і йдіть. До себе. В барак.

– Ку-уд-ди? – Здивовано й недовірливо протягнув Сивий.

– Наступного разу обіцяю карцер, – у голосі начальника режиму знову залунали звичні металеві нотки.

– Ви не жартуєте?! – розглядаючи Бугрова, Сивий нахилив набік голову, потім випалив, сам не знаючи чому: – Не схоже на Вас. Можливо, не знаєте, що ваше табірне прізвисько – «Лютий»…

– Знаю. Чудово знаю! – капітан, ніяковіючи, простягнув фотографію, потім повторив. – Знаю і пишаюсь…

Здивованими розійшлися в’язень і тюремник: один – не чекав від себе такої сміливості, інший – не міг збагнути, чому? навіщо? що зачепив Сивий у його душі, яка до цього часу в таборі не знала жалю і сумнівів до накипу суспільства. Якщо цей попелясто-зацькований недомірок – не людина, а ворог Країни й народу, а отже, і його ворог. Особистий ворог. Що ж коїться з ним, «копітаном» Бугровим?!

Довго дивувалися Бугров і Сивий своїй розмові, але ще більше був вражений підполковник, довідавшись про рішення начальника режиму.

– Н-ну т-ти даєш, капітане?! – Начальник табору, наче вперше, уважно огледів ладну статуру. Все підігнане, відпрасоване, блищить – хоч зараз на парад на Червону площу. – Невже жара розтопила люті морози? Дивись, скоро Лютий не Лютим – Липнем стане!