Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Термін амністії вийшов. Майор усе ще тримав формуляр Макара на столі, вчитувався в рядки Указу, але з якого боку не підступав – воля хлопцеві не світила, хоч такі, як Проф, Маестро та інші «авторитети», згідно з холодною буквою закону вже гуляють по інший бік «колючки». Ножиці. Справжнісінькі ножиці. Після бійки формуляр час здавати у спецчастину.

Бійка… Не бійка – побоїще, яке не бачив і не чув за роки служби. Щоправда, нещодавно пройшла чутка: на Колимі чи в Заполяр’ї колишні моряки, а може, десантники, влаштували злодіям «жарку лазню», таку саму, як і в їхній зоні. Чутки – вони і є чутки, але після смерті Сталіна, амністії та викриття злодія Берії табори стали схожими на порохові склади.

Замполіт відсунув непотрібний після побоїща формуляр, дістав із книжкової шафи по одному тому із зібрання творів Леніна та Сталіна, посидів за столом, ніби вирішував, яку книгу розгортати першою, знову підійшов до шафи, де в теках багато років збирає і зберігає вирізки з газет. Учора стаття здавалася цікавою, минає час – стає вагомішою, а іноді – неоціненною. Іван Іванович погладив долонею теку, берегиню скорботних і страшних миттєвостей життя. Минуло кілька місяців, а до майора знову повернулися ті гірко-березневі й неправдоподібні липневі дні…

Повідомлення по радіо приголомшило. У таборі з нетерпінням чекали газет, ніби надруковане могло спростувати слова, донесені неповторно скорботним голосом Левітана через розтруб репродуктора. Газети надійшли після п’ятого березня, коли вже все сталося. Замполіт повільно розгорнув газету, тупо уп’явся очима в рядки, що дихали фарбою. Погляд ковзав по надрукованому, але свідомість фіксувала найболючіше, найстрашніше.

Замполіт довго стояв над газетою, вдивлявся у знайомі риси: спокійне обличчя з ледь помітними прищуленими очима, густі вуса, дещо піднята й повернута вправо голова, відкладний комірець, формений кітель із кишенею на правому боці грудей, погони Генералісимуса, золоті ґудзики з гербом країни й зірка Героя Соціалістичної Праці на лівому боці грудей – у зовнішньому вигляді знайома спокійність і мудрість, прониклива пильність і впевненість – усе, як завжди, і лише широка траурна рамка навічно розділила минуле та майбутнє, провела кордон величі життя і тлінності небуття…

Минули похорони. Потекли звичайні табірні будні. Друг із Москви писав про численні жертви поміж тих, хто прагнув потрапити до Колонного залу і попрощатися з Вождем. Не витримували горя. Гинули, як Кволий. В один день зі Сталіним. Гинули і потім. Із листа довідався про смерть п’ятого березня Лібуркіна. Зовсім ще молодий – десятого року народження.

Замполіт полюбляв шахи, захоплювався вирішенням задач і етюдів. Лібуркін і Камінер – тепер немає обох, а до війни їхні імена часто зустрічалися разом. Камінер – надія шахових композиторів, загинув за кілька місяців до того, як Захватаєв після несподіваної зустрічі перевів Іванова зі слідчої роботи на службу до табору. З іншими ворогами народу пішов у небуття Камінер. Хотів замполіт-шахіст порухати дерев’яні фігурки зі ще недавно улюбленим композитором, але ще більше жалкував слідчий-професіонал про загибель Камінера. Його мертвий формуляр, як колода карт у руках спритного гравця: на очах гарненько потасує, дасть підрізати, але роздасть до своєї вигоди. Противник завжди опиниться в програші.

По-різному теревенили в таборі, а він хотів зазирнути в очі шахістові, порозмовляти, відчути душу та почути винувате або правдиво-тужливе тремтіння в голосі, яке про багато що розповість натренованому й досвідченому вуху…

Плинув безупинний час. Змінювалися табори й обличчя, але в голові цвяхом засіла думка: що не вистачало людині? чого пішла проти влади й народу? Її покликання – дарувати людям красу, про яку майбутні покоління, на жаль, не довідаються ніколи… [20] 1981 року у видавництві «Фізкультура і спорт» стотисячним накладом вийшла книга Ф. Кофмана «Вибрані етюди С. Камінера і М. Лібуркіна». Екс-чемпіон світу із шахів М. Ботвинник зберіг зошит з етюдами, яку 1937 року Камінер, передчуваючи лихе, передав йому, як другу. У книзі наведені дати народження і смерті композитора (1908–1938 рр.). Колишній замполіт переконається і порадіє, що Камінер – не ворог і не шпигун, а більшість читачів навіть не здогадаються, що у тридцять восьмому році розігралася трагедія. Лише через багато років, уже в наш бурхливо-тривожний, перебудовчий час, любитель шахів довідається ще частку правди про С. Камінера та інших, кого в рік смерті Й. В. Сталіна більшість щиро вважали й називали ворогами народу. Немічний старий пенсіонер, колишній замполіт, буде жити, але слова правди вже не потраплять йому на очі (ред.).