Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ну, чого зуби скалите й іржете, як жеребці іподромні…

Друзі перезирнулися, таємниче посміхнулися, потім розповіли, як у дитинстві оглядали себе на сіннику після дідового: «Я вас, баламути, наскрозь видю». Андрій своєю безпорадністю нагадував їх самих у дитинстві; після відвідин річечки й хащі згадали тих недотеп-неумійок, які, вперше в лихоліття потрапивши в тайгу, називали спочатку зелену нескінченність лісом, не розуміли її законів та мови.

Час летів непомітно. Через якихось два тижні Герка й Андрій забиралися в глушину, розпалювали під дощем багаття одним сірником, споруджували курені, ночували по кілька діб далеко від житла й людей, непогано ловили рибу, розрізняли їстівні ягоди й гриби; через місяць вони вже добували сільцями або луком птаха, й хоча без Макара не прожили б ситно на підніжному кормі, який рідко хто з містян здатний добути в тайзі, але вже й не пропали б самі.

Жадібно, мов пісок вологу, Андрій усотував тайгову науку. Домовилися з братом: вступають наступного року до МГУ, у той, що повинен відкритися на Ленінських горах. Тільки про факультет не могли дійти згоди: Андрій наполягав на геологічному, Макар – на лісотехнічному, мовляв, уже й дідові пообіцяв. Хлопці сперечалися, переконували один одного, не знаючи, що лісотехнічного факультету в МГУ немає; сперечалися, не підозрюючи, що життя часто повертається неочікуваним боком.

Юнаки, згадавши дитинство, ще більше здружилися. По-дорослому допомагали Макарові підготуватися до іспитів, щоб не згаяти рік і разом вступити до МГУ. У вільний від обходів кордону час гості засиджувалися біля діда, слухали нескінченні оповіді про давнє життя, про громадянську війну.

І, звичайно ж, про тайгу, про яку він знав те, чого в книгах не прочитаєш і про що міг без утоми говорити годинами.

Полюбили хлопці діда й тайгу, а паролем стала стареча приповідка: «А-а нумо, внуко, по-одь сюди: я т-тє-є, баламута, наскрозь вид-дю…» Особливо часто гості намагалися побачити один одного «наскрозь» у лазні. Жар стояв неймовірний. Віник немилосердно лупцював спину й боки, розливаючи дух не тільки берези, ялини, модрини, полину та інших невідомих їм ароматів, але й пахощі рідкісного тут дуба та «заморського» евкаліпта, який не ріс у цих холодно-студених краях і який привозили старому з Європи та Кавказу геологи або інший вдячний люд. Жар проймав до кісток і печінок, та вимовлена співучо приповідка допомагала легше витримувати добровільне катування… Найчастіше через свою худорбу «онуком-баламутом» виявлявся Андрій. Дивлячись, як брата повертають перед віконцем, Макар згадував нещодавню ненароком підслухану розмову дорослих…

– Шкода, що Андрійко зовні не нашого кореня-племені – кволий, – у голосі діда чулося співчуття, жалість й одночасно ревнощі, ті особливі непередавані ревнощі за близьку людину, якою хотілося б пишатися й сказати при нагоді по-простому: це мій молодець, мовляв, знай наших…

– Не корінь-плем’я винні, батьку, – зітхнув Кузьма Федорович, і обличчя його, незважаючи на густу бороду, як і зазвичай, здавалося неживим через деформовані в катівнях гестапо вуста, що складалися в щілину лише під час їжі або розмови.

– Знаєте, батьку, як довелося під час окупації, – вступила в розмову невістка. Її карі очі мимоволі заблищали при спогаді про ті потойбічні дні. – Андрійкові тільки рости… Організм молодий, «будматеріалу» просить, а наші засіки… Працювати на фашиста совість не дозволяла. Добре, вдалося вирватися в село. До неньки. У місті б зовсім… – жінка замовкла, опустила очі, що раптом заблищали, і видихнула, простогнавши: – Та що говорити, батьку, коли тут, на кордоні, Андрійко вперше м’яса досхочу наївся… А так він тямущий. Наш…

Від слів тітки Макар повів крутими плечима, глитнув слину; під грудьми раптом засмоктало, як буває ввечері, коли тільки-но повернешся з тайги, а піч дихає наваристим духом. Він покосився на стіл, де від обіду стояли ситі залишки в чавунцях. Тут, у глушині, теж доводилося несолодко. Багато чого не вистачає й зараз. Особливо відчував убогість їхнього життя, коли гостював у Льонька, а тим паче в Герки. Щоправда, вперше, коли хлоп’ям потрапив до міста, мало звертав уваги на квартири товаришів, але востаннє щось неприємне сколихнулося в грудях. Обвіяло холодком… У світлиці діда та бабусі немає ні горіхових гарнітурів, ні килимів на стінах. Про трофейний справжній кіноапарат і поготів мовчить. Піаніно. Магнітофон – то дивина. Але про їжу на кордоні не думали й у найтяжчі для країни дні. Тайга, тільки не лінуйся, годувала їх і сім’ю Льонька, та й гостей бабуня з матір’ю завжди знаходили чим вітати, коли ті заявлялися в їхню глушину… І на книги скаржитися гріх. Уся стіна в світлиці між вікнами віддана під стелаж.