Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Настояний травами чай із медом та варенням пили гуртом під берізками, куди рідко заглядав вітерець. Гості знову обливалися потом, кректали, вели неспішно-ліниву розмову, умиротворено щулили очі.

– Дідуню! Егей, дідуню? А чого в тебе спина, як у батька обличчя, вся в рубцях, начебто й ти в гестапо побував? – запитав Андрій, не розуміючи, чому Жека з одного боку, а брат з іншого штовхають його кулаками під ребра.

– Ну-у, баламути, продиху від вас нетуті, – трохи помовчавши, почав старий, кинувши з-під лоба погляд на дружину. – Відчуваю, не відліпитесь. Так і бути, відкриюся. До того ж, о-о-он як притиснуло. Мало чого…

– О-оклига-а-єш, дідуню! – почав Макар і його відразу підтримали гості. – Оклига-а-аєш!

Дорослі посміхнулися й від такої одностайної віри, й від того, як швидко міські освоювали незвичні для них слівця. Не стримав посмішки й дід.

– Гаразд! Гаразд! Слухайте. Давно це було… Ще в громадянську. У Примор’ї. Із дружком своїм – його, як і онука, Макаром звали – від семенівців бігли. З полону. До свого загону пробивалися тайгою, все більше тайболою. Не пам’ятаю ужо на який день, ближче до вечора, зупинилися ягодою підгодуватися, бо із сил вибилися. Розбрелися по паді, щоб місце щедріше вибрати. Токмо на інший берег джерела ступив, чую, Макарко мій виє. У Семенова до чорноти мордували, мовчав, а отут справді реве, як ведмідь-підранок. Прибіг – Макар, мов припадочний, по землі качається. Відразу й не розгледів, що з риссю впритул злився. Тут я і схибив… Та ще й забарився мал-мала з розгубленості… Треба б за шию, а я за лапу звірюку схопив, від іклів подалі. Рись кинула Макара, повернулася, спружинила…

Старий замружився, пересмикнув після хвороби костистими плечима й крекнув, немов знову відчув на спині гостроту іклів та пазурів звіра.

– Ну, а далі що? Далі? – не витримав Андрій.

Макар поморщився, бо з дитинства знав, що дід не любить, коли перебивають або кваплять.

– А чого далі… Звідки знаю! Опритомнів над ранок. Дихати нічим. Груди стиснуло. Пошебуршив руками – м’якенько. Придивився – рись на мені й рука Макарчика до неї тягнеться. Дебелий звірюка: вуса сиві, довгі, ікла жовтизною добряче взялися, а морда криваво-вищерена… Отже, я так міркую: доки звірюка мене кінчала, Макарчик на мить отямився, з останніх сил всадив ніж проміж лопаток і відійшов у інший світ, навіть руку від рукоятки відірвати опісля не міг, – дід закашлявся, потер долонею очі, повертів шиєю й, немов задихаючись, прохрипів, ні на кого не дивлячись. – Я свою стежку дотоптую й на ній усяких людей зустрічав. Одне скажу: чисті праведники – рідше від самородка рудого зустрічаються. Частіше життя – воно в усякого, якщо не вибоїну, то свою щербинку виб’є. Тільки в деяких – одна, дві, і вони людину до смерті тривожать, схибити не дають; а в іншого – все життя щербате, на пилку схоже. Совісті – ні на гріш… Одне слово, моя провина. Не вберіг друга… Там, у тайзі приморській і схоронив. А на згадку – рубці звірюки нажив докупи із семенівськими, та ніж залишився ось цей. Ним же й могилу рив до вечора, тому що ослабшав від крові…

Старий звично потягнувся до піхв на поясі, довго мовчав, перекладаючи ніж з однієї долоні в другу. Інколи кістляві пальці обмацували потертий чохол, дерев’яну рукоятку з бронзовою болванкою на кінці. Кілька разів він кидав на сина й онуків задумливі погляди, потім, ковтнувши клубок, що підступив у горлі, захрипів:

– Гарний клинок завжди знадобиться… Сталюка, здається, самурайська. Що на полюванні, що в… – старий, знову помовчавши, додав зовсім тихо: – Що в лісотехніку аль у геологію. Не знаю, що ви там з Андрійком виберете…

У світлиці запанувала тиша. Раптом у ходиках вище циферблата відкрилися дверцята. Із них вискочила зі світло-сірими зобом та грудкою зозуля; жодного разу не моргнувши жовтуватими очима, розмірено відрахувала час і сховалася в гнізді залізному. З першим «ку-ку» губи пораненого здригнулися, заворушилися, але він і собі не зізнався, що відраховував: години, дні, місяці чи роки.

– Ну та гаразд. Вирішувати треба. А як вирішувати, коли глухий кут… – повільно продовжував старий, немов повільністю мови й рухів міг розтягнути швидкоплинний для нього час. – Ти, Кузьмо, вже пробач батька: за звичаєм ніж потрібно б тобі, як синові, передати, однак ні до чого він тобі. У школі аль удома картоплю чистити? Гарна річ, хоч ніж або рушниця, не повинна без діла на стінці пилом припадати. Візьми лайку – без полювання псина пропадає…