Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Дорослі розмовляли про війну й катування, про повішених й облави, а Герка інколи сумнівався, що в книгах та кіно про звірства фашистів говорять правду.

– Це ж мистецтво – там завжди перебільшують, щоб вплинуло, – намагаючись не заважати дорослим, зашепотів Герка. – Правда, Андрюхо? Сам бачив! Своїми очима. Адже два роки під німцем ходив!

Андрій пополотнів, потім видавив ледь чутно:

– Про повішених, побитих, спалених – мовчу!! У нас по центральній вулиці Леніна, може, пам’ятаєш її, Макаре, та, що впирається в парк, фашисти вели нанизаних на дріт через щоки, наче риби крізь зябра, полонених, а по боках крокували автоматники із собаками… Така ось пропаганда…

Шепіт Андрія пролунав сильніше за вибух. Ніхто більше не сказав жодного слова, а Герка не наважився підняти очі…

– Треба ж так людину скалічити, що мати рідне дитя не пізнає, – раптом запричитала Тарасівна, обійнявши спочатку невістку, а потім притискаючись до сина, гладила йому обличчя, плечі, спину. – І щоб їм ір-р-род-дам ок-коян-ним у труні перевернутися, горіти в усіх казанах пекла, здохнути, горіти й жаритися в пеклі повік.

Макар крадькома глянув на дядька. Обличчя Кузьми Федоровича переорано сильніше, ніж спина діда, а приплющений і повернутий, як у боксера, ніс здавався зайвим на мертвому обличчі. Тишу світлиці порушувало схлипування старої; сльози котилися по щоках тітки – погляд її спрямований крізь вікно вдалину, на батьківщину, в ті місця, де в дні випробувань усе горіло й стогнало, здригалося й кричало, де на людей навалилося таке лихо, що навіть тут, у тайболі, й через стільки років миру душа людська виливала страждання, сльози та біль…

Мовчали гості й господарі. Мовчали дорослі й ті, хто через рік досягнуть невидимого кордону повноліття. Макар переглянувся з товаришами, кинув погляд на Женьку. Голінаста побігайка, щоб зрозуміти розмову дорослих, не пропускала ані слова, ані погляду; різнокольорові очі її все сильніше темніли, всотуючи біль та страждання інших. Нерухомо сидів і Кузьма Федорович. Обличчя його жодного разу не здригнулося, не відгукнулося на слова матері, немов голосила вона не через нього, й він не має до всього, що відбувається, жодного стосунку; лише очі, що поблискували з-під кошлатих, таких же, як і в батька, брів видавали хвилювання. Не міг здолати себе й тайговик-мисливець. У громадянську – партизан. Завжди стриманий і спокійний, сьогодні, дивлячись на сина, він усе частіше рухав плечима.

Так само зненацька, як проклинала іродів, Тарасівна вилетіла на подвір’я в господарських справах, про які, розхвилювавшись, забула.

Найстрашнішою лайкою для Тарасівни було слово «ірод». У гніві до війни набожна козачка вимовляла його співучо й звук «р» гуркотів, немов по залізному даху під час грози розкочувалися важкі колеса. Спокійну й стриману бабуню важко було вивести з рівноваги, але коли розмова стосувалася тих, хто завдав людям горе й біль, Тарасівна розпалювалася пожежею під вітром. Не мала жінка на землі більших ворогів, ніж фашисти й Гітлер; вони знищили майже всю їхню численну сім’ю. «Доки Всевишній терпітиме на землі клятих ір-родів, тих, хто віднімає безвинних немовлят, тих, хто розпалив пожежу на півсвіту, хто людську кров п’є?»

Проклинаючи фюрера, Тарасівна погрожувала небесам піднятим кулаком, викрикувала прокльони, голосила так, що чоловік ледве втихомирював жінку.

Друзі підливали на розпечене каміння розведений гарячою водою квас і трави, настояні за дідовим рецептом. Затамувавши подих, стогнучи й крекчучи, хлопці перечекали перший нестерпний жар, а потім почали нашкварювати один одного віниками, доки стрімголов, зовсім знемагаючи від пекучої насолоди, скотилися з припола, вилетіли з передбанника на берег річки і з розгону стрибали з обриву. Першої миті тіло обпікав холод – наставало блаженство. Його не передати словами, навіть «скуштувавши».

Коли Макар згадав розповідь Андрія про випадок під час окупації, його пройняло тремтіння навіть тут, у парній. Він мовчки поглядав на хлопців, посміхався і з нетерпінням чекав того дня, коли дід зможе після поранення почаклувати в лазні. Здавалося, сам усе робить правильно, але приготовлений ним жар відрізнявся від дідового, як відполірована шкуркою рукоятка ножа від тієї, що довгі роки знала тепло руки господаря.

Після хлопців і Кузьми Федоровича парилися жінки з Женькою, а потім, коли лазня трохи прохолонула, Андрій із Макаром повели митися діда. Старий звично ткнувся бородою в добре розпарений віник і довго дихав цілющим теплим ароматом, час від часу покректуючи та стримано бурмочучи прокльони тим, хто «вивів його з ладу» так, що й насолоди по-справжньому в лазні не відчує. Ганьба, та й годі. Мужик сибірський жару побоюється. На приполок забрався після дітей та бабів.