Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Як нав’язливий сон, Іванов час від часу згадував неправдоподібну, схожу на марево, зустріч у тюрмі із Захватаєвим наприкінці тридцятих років. Вимащувався зовні фанат-революціонер. На високому кріслі сидів. Майор зірвався зі стільця і, прискорюючи кроки, звично забігав по кабінету, мовби втікав від тих подій, що сталися під час допиту Красуні. Сьогодні хитрість спрацювала, як тільки замполіт увімкнув приймач і почув улюблену пісню «Дивлюсь я на небо». Іванов глянув через заґратоване вікно – відчув себе птахом у блакитному небі…

Дотримав слова Захватаєв. Без зайвого галасу Геній-Слідчий опинився в таборі. Недовго пропрацював – війна. На фронт не пускали, хоча писав рапорти. Нагорі вирішили по-своєму: мало людині труднощів – із глибинки відправили ще глибше – на Колиму. У табір. Лише в сорок четвертому Іванов вирвався на фронт.

Не пощастило й після Перемоги розпочати нове життя. Розшукав Захватаєв – і знову в табір. Служити. Без згоди, але, мовляв, для його ж користі. Останнє переведення під нагляд Кроксворда. Коли доповідав начальникові табору про себе, видалося знайомим пампушкоподібне усміхнене рожеве обличчя, але не впізнав одного з молодих помічників Захватаєва при зустрічі в тюрмі, де сиділа Красуня. Промовчало про давню, передвоєнну зустріч і нове начальство Іванова.

Як і велів Захватаєв, начальник табору майор придивлявся до посивілого в кабінеті «Сталевого Федора» слідчого, а тепер – замполіта табору. Кілька разів Кроксворд викликав на відверту розмову, та яка ж відвертість від півчарки стограмової. Якщо не вдалося напоїти Іванова, вирішив зайти з іншого боку:

– Бачиш, Філософе, як життя повертає. Здається, он-на яка вона, безмежна наша країна вільна! Ан-н ні, тісно. У таких нетрях зустрілися. – Начальник табору долив чарку. – Висушуй. Не боїсь. Ми – давні знайомі. Однією справою пов’язані й, як заведено говорити, волохата рука одна. Тут, під моїм крилом, жодні шторми тебе не дістануть. Радій та дякуй хрещеному. Пам’ятає й турбується. Бачиш, які часи знову настають. Суцільний кроксворд. Це говору тобі я, Кроксворд…

Замполіт опустив очі, відсунув чарку.

– Роки минули, а ти й справді, наче красна дівиця на виданні. Залишилося спалахнути рум’янцем. – Підручний Захватаєва долив собі, присунув ближче до співрозмовника чарку. – Причащайся. Немає кращого сугріву, ніж ромчик. Та не зі склянки, а з кришталевої чарочки. А що Кроксфордом охрестили, знаю. Наші вчені мужі й тобі кликуху приклеять. Ми отут усі з кликухами, як пси-овчари. Та що пояснювати – не перший рік служиш. Знаєш. Знаю і я, що наша служба тобі поперек горла. – Захмелілий співрозмовник рубонув долонею по горлу.

– Так уже й поперек, – упевнено заперечив колишній слідчий. – Служба, як служба.

– Мене не боїсь. – Господар зони посміхнувся. – Я під кулі не бігав у сорок четвертому добровільно, але й у зайцях ніколи не ходив. По-дурному на кулемет полізе лише псих без клепок у голові. Але призвали б – без дуриків служив би. А сам – ні-і. Виходить, служба наша тобі, мов кіл осиковий у задній прохід, коли на мінне поле побіг добровільно. Із радістю…

– Та-а, я…

– Охолонь, – рішуче перебило керівництво. – Не на партійних зборах. За пляшкою сидимо. І запам’ятай: не вибратися тобі звідси. До самої пенсії сурмитимеш! По вільний або, як кажуть, не доведи Боже, по інший бік колючки. Інакше з нашої служби не сприсають. Давно міг би второпати, щоб щастя мати. Тільки не суши душу й думки, а в усі вуха накази виконуй…

Повчав Кроксфорд. Мовчав Іванов. Дивувався, що співрозмовник не хмеліє. Хміль багатьох не бере, але вражало те, що господар зони відразу, без вивідувань проник у душу… Замполіт зметикував, у чому справа. Посміхнувся. Легко зазирнути, знаючи про Красуню й контрика в громадянську. Великого розуму не потрібно.

– Без ромця в наших краях не можна, – пояснював начальник табору, спорожняючи чергову порцію. – Від будь-якого сугріву пори розкриваються. Сам розумієш, наш брат охолоджується. Замерзає швидше за тверезого. А від ромчика – ці самі невидимі отвори звужуються, і людина, відповідно, зігрівається. Бачиш, яка наука?! Моя Валюха просвітила. Як на духу, відверто скажу: свята жінка. Зійдеться з твоєю – побачиш. Ти ж великий аматор книжок, але зізнайся, дотепер не знав, чому морячки лише йо-хо-хо вживали?!

– Справді не знав, – не приховував подиву замполіт. Уперше із цікавістю подивився на господаря зони.

– Ось! Бачиш. – Той поплескав підлеглого по плечу. – А ти думав, і не сперечайся – знаю, що, мовляв, твоє керівництво – алкаш?! Керівництво відає, що й для чого вживати. У нас, як і в морських вовків, немає кращого сугріву для прочищення мізків, підтримки належної температури й спокою душі, ніж це заморське зілля. І головне – запам’ятай: уживай зело-борзо лише із цукрової тростини. Інше – липонька в літречку. Ось така житуха в краї нашому.