Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Майор посміхнувся спогадам, постояв біля вікна, потім дістав із шафи кілька схожих один на одного томів і сів за робочий стіл.

Доторкнувшись по черзі до кожної книги, замполіт розгорнув темно-вишневий шостий том із зібрання творів Сталіна. У матеріалах ХІІІ з’їзду партії між 226-ю та 227-ю сторінками замість закладки лежали пожовтілі записи, зроблені весняними днями, коли відбувався цей з’їзд.

І сьогодні майор пам’ятав події останньої декади двадцять четвертого року.

Багато що для нього було новим: уперше потрапив до столиці, уперше із задертою головою ходив поміж кам’яних велетнів, які вищі від будь-якого велетня нетрів; до Москви найбільша споруда з каменю, яку бачив, – церква, а тут – домиська на весь квартал із безліччю вікон. І балкони-«шпаківні».

Чимало речей вразило уяву молодого прикордонника, але сивого делегата захоплювали плани будівництва країни; тут, на з’їзді, відчув, що особисто від його рук та уміння залежить не лише власне життя, але й щасливе майбутнє поколінь усієї країни. Та навіть світу. Тут закладають фундамент людства.

Велика партійна справа додала сил. Захотів швидше повернутися додому, засукати рукава, взяти в руки, як говорив батько, чепіги плуга й орати, орати й орати, очищаючи землю від бур’янистої погані, готувати поле під бажані сходи. Бур’яни – на полі, а в ЧК – контру висапують. Згадав зустріч із Дзержинським. Кілька разів під час перерв намагався підійти до справжнього першого чекіста країни, але не наважився. Він пам’ятав розмову зі «Сталевим Федором» і звіряв частенько себе по ньому, як по компасу. Іноді ставало соромно, що не зміг своєю рукою, як Захватаєв, під корінь полоти бур’ян. Правий Захватаєв, м’якотілим був і залишився; але влада й людяність, як попереджав батько, кров’ю перевіряються. Такі слова, як кулі в десятку… Ножиці…

Із з’їзду молодий прикордонник додому птахом летів, голубом поштовим після тривалої відсутності повертався в рідні краї з добрими звістками. Можливо, через грандіозність задумів, ентузіазм і не надав особливого значення словам заповіту Ілліча, про які незабаром майже забув.

Посміхнувся замполіт. Треба ж, сам перед собою схитрував. Він, який пам’ятає про «полову», про «зерна» забув? Ні, не забув. Батькові розповів, а потім записав про всяк випадок. Пам’ятає, як увечері із ЦК з’явилися кур’єри в готель і забрали текст листа. До цього часу пам’ять зберігає не обличчя посланців, а сторожко-вимогливий, підозрілій погляд.

Усе життя пам’ятає Іванов-слідчий-прикордонник-замполіт розмову із батьком, коли після з’їзду приїхав погостювати на батьківщину. Довга розмова відбулася. Серйозна. Ковтнули з півсклянки перваку, на тому й зупинилися. Мати-дружина не вірила очам своїм, коли прибирала зі столу майже не початі пляшку та закуску. Не втрималася стара: кинула до рота одну пельменьку, по шматочку ковбаси, сала та грибочків, пожувала пиріжка з рибою, щоб переконатися в якості смакоти. Господиня постояла для годиться біля столу, але її ніхто не затримав, а здалося, що й не помітив за розмовою…

– Кажеш, батьку, що писала лист хвора людина, – пирхнув старий, коли син заступився за Сталіна.

– Скільки років Ілліч пролежав у ліжку – і не таке в голову прийде.

– Дурник ти, Ванько, хоч і прикордонник. – Батько подивився на сина довгим, допитливим поглядом. Військова форма пасувала синові. Сиділа на ньому, як вилита. – Чую серденьком, нутром чую: приховуєш від батька щось важливе. І двадцять рочків не жив, а побілів, немов снігом присипали. Друзі-товариші казали, що ти сищик від Бога…

– Не сищик, а слідчий. Та й чого пам’ятати-згадувати про те, що давним-давно відлетіло та бур’яном поросло, – спробував перевести розмову на жарт син. – Краще скажи, які види на урожай у цьому році?!

– Урожай цього року в нас дивиться. Селянин нічого не упустить на своїй землиці. – Батько знову зміряв уважним поглядом сина. – Дивіться, ви там не продивіться. Розумні, бачу, стали. Вуса не відростили, а вже Ілліча правити. Ого скільки за громадянську накрутили. Перед смертю не кривлять душею. Не прислухаєтеся – лихо країною покотиться. А чого із сищиків пішов? Чи погнали – темниш щось?! Майстри від Бога професію не змінюють. Аркуші ж на видному місці не зберігай, якщо розлучитися з ними шкода…

На пожовтілі сторінки натрапив років через десять; перегорнув, покрутив у руках, перечитав і зберіг найперше як пам’ять про незабутні дні. Та, починаючи з тридцять четвертого року, коли загинув Кіров і народився син, зберігав у потаємних місцях ці аркуші та бюлетень із грифом «таємно», випущений років через п’ять; беріг, як вибухову суміш, як небезпечну, але привабливу для хлопчиська справжню зброю, якої майже ні в кого більше й немає та про яку ніхто ніколи не довідається.