Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Майор дивився на теку, згадував щось важливе, морщив лоба, але сьогодні пам’ять відмовляла. Стала чужою. Довелося дістати газету за 10 липня. Ось воно, потрібне місце:

«…про зміцнення радянської законності та ліквідацію де-яких фактів беззаконня й сваволі». Ні, недарма просиджує над формулярами, намагаючись з’ясувати. Істину знайти. Згадав улюблену приказку підполковника Захватаєва про рубання лісу: «Тріски – вони теж у господарстві знадобляться». А якщо у відходи йдуть молоді, здорові дерева?!

Після бойовища Сивому, Булахові й Амбі карцер на користь не пішов. Доказ – втеча. Життя довело – тут немає помилки. «Помилки… Помилки… – прошепотів замполіт, дивлячись на вишикувані, неначе на огляді, книги в темно-вишневих палітурках. – Добре, якщо тільки помилки».

Усе частіше непокоїла розмова зі «Сталевим Федором». А якщо збулося?! і сльози, і кров уже підмивають фундамент?! Уявивши роботу руйнівної ріки, майор відчув, як ставало то жарко, то холодно. З далекої далечіні принесла ріка часу небезпечні слова. Зараз ще більше усвідомлював, як усе складно. І в повсякденному житті розумній, незлобивій людині легко припуститися похибки. А що вже там, на найвищому щаблі піраміди влади… А якщо людина із червоточинкою? властолюбна та зі злісною душею?! з маленькою гнилизною? Вистачає таких і в таборі: і солдатів в охороні, і офіцерів, і контролерів…

Гнилуваті зрозумілі, але Бугров – ідеально чесна й чиста людина – живе із прізвиськом Лютий. Через самодурство капітан владу не перевищить, але за найменшу провину – ніякої пощади. Особливо начальник режиму ненавидить поліцаїв, старостів, зрадників – усіх, хто служив фашистам. На кожному прихвосневі йому ввижається кров рідних і близьких, які загинули під час окупації. Дай волю скривдженому та з манюсінькою червоточинкою – страшно подумати…

Скільки ж можливостей у Берії?! Такий не тріски й дерева – ліс гектарами валив. Під корінь корчував добірний кедрівник і горіх, із радістю дотикався пилкою до буку й дубняку; потрапить під руку самшитовий гай або тисовий – зіпсує й шляхетне дерево, знищить без потреби, через злобу, аби, тішачи душу, побачити в людських очах страх і біль…

Іван Іванович визирнув у вікно. За дротом перебували Бугров і підполковник, Булах і Макар, сволота й зрадники – усі перед очима, а спробуй, зрозумій… Не вистачає знань, фактів не паперових – живих доказів…

Що ж коїться там, за Уралом, у високому світі? Своєрідна тайбола! Лісовик ногу зламає. Замполіт покрутив у руках книгу, похитав головою. Неймовірно, у сорок шостому на-друковано два томи зібрань творів Сталіна; сорок сьомий – найурожайніший, п’ять книг; а потім пішла «тягнучка»: дванадцятий – у сорок дев’ятому, тринадцятий – у п’ятдесят першому. Коли ж вийде останній?! Думав, що після смерті Вождя у видавництві спроможуться.

Але ні замполіт, ні шанувальники, ні вороги Вождя не знали, що його тринадцятий том залишиться останнім на довгі-довгі роки. А можливо, і назавжди.

Майор поклав понівечені аркушики в книгу, пішов до шафи, потім повернувся, вийняв давно написане, помістив до схованки й лише потім поставив книгу на поличку.

Через деякий час замполіт посміхнувся, дивлячись на схованку. Здається, минули часи суворої конспірації, але живе прислів’я: звичка – друга натура. Та й невідомо, як усе повернеться. Зараз потеплішало. Посуха. Ворогів поменшало. А вперіщать осінні дощі, і почнуть їх збирати, ніби опеньки у грибному місці на старих порубках, де стовбури забрали, тріски згнили – одні пеньки, вкриті мохом, стоять.

Летить час. Не помітив, коли й дружина почала в’янути. Перший онук з’явився. Приїде на літо – щебече, немов пташеня по весні, а він, дід, усе життя в тайболі. Забився в хащу й справді схожий на борсука.

Захватаєв… Чув від Кроксфорда, що після революції його керівник низький зростом різко пішов угору та пересів у високе крісло. З першою великою зіркою нещодавно вітали. У лампасах ходить. У місті великому живе. Зробив якось запит про Макара. Ніхто не зрозумів: для чого? з якою метою?

Запит прийшов незабаром після «льодового бойовища». Підполковник так і написав. А тепер – втеча.

Сурмити б хлопцеві весь термін із усіма доважками від дзвінка до дзвінка, як і сурмити йому, Іванову, в цій Богом і дияволом забутій дірі, в оточенні гидоти й сволоти, яким не місце поміж людей. По-своєму Амба правий. Зірвався – і гуляє зараз у рідній стихії. А йому, тепер майорові, куди податися? Вільній людині та ще й у погонах…