Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

«…неодноразово говорив групі товаришів-ленінців, я повторюю це на з’їзді: я дійшов переконання, що товариш Сталін не може виконувати роль об’єднувача більшовицького штабу. Цю частину своєї промови я почав словами: ми проти теорії єдиноначальності, ми проти того, щоб створювати вождя!»

Важко поставити знак рівності між словами Ілліча й ворога народу, хоча за своєю суттю – вони близнюки, з однієї пісні: та ж мелодія й ритм, лише інтонації різні. Та ще й мовлені в день народження Сталіна.

Тепер майор остаточно все згадав. Це трапилося двадцять п’ятого року на ХІV з’їзді партії. Образливі слова, але справедливі, хоча й вимовлені в день народження – удар під груди, навіть нижче пояса. Збіг… Чи розраховано-обачливий удар, після якого зазвичай не підводяться. Підступний удар. Ворожий. Якби не було листа Леніна, й миті не сумнівався б: ворожі пісні з ворожого голосу. Але іноді закрадався сумнів: раптом Ілліч помилився або через хворобу не все з’ясував? Тяжка хвороба може вплинути… Ось і помилився. Твердість Сталіна вважав за жорстокість, а зрадництво Каменєва й Зинов’єва прирівняв до помилки. Так багато хто думав тоді. Нерозлучна пара видала план повстання в 1917 році! Сталін не вміє вибачати. Чи в такий жорстокий час інакше не можна?!

Заблукав у здогадах замполіт. Спочатку вірив: підписані визнання справді добровільні. ТАКИХ людей не допитують із «пристрастю». Був присутній на процесах кілька разів. Спеціально підганяв відпустку, щоб потрапити до Москви.

Помічав, від бадьореньких принародних зізнань арештантів декому ставало не по собі, зароджувалися сумніви; але в багатьох зростали лють і гнів до тих, хто наважився підняти руку на найсвятіше в країні. Сам же Іванов після тієї телеграми від двадцятого січня [41] Телеграма від 20 січня 1939 року про дозвіл застосовувати тортури під час допиту (ред.). дивився на все інакше; але плив по річці, не знаючи, до якого берега прибитися. Не знає й дотепер.

Багато пройшло людей через останній табір, а лише двоє не визнали провину. Не підписали протокол. Булах – той усе може витримати. Здивував Сивий. Найпроникливіший і найдосвідченіший погляд не помітить у кволому тілі непохитного духу. Довго майор не знав про це – підполковник підказав. Розгорнув формуляр. Ні підписаного свідчення, ні визнання провини, хоча пройшов, бідолаха, через найсуворіший, найжорстокіший допит, як завжди в таких випадках.

«Двадцяте січня?! – зашепотів раптом майор. – Цього дня підписана телеграма про тортури. Двадцять першого – день смерті вождя. Випадковий збіг чи удар нижче пояса, як і сказані слова Каменєва двадцять першого грудня – у день народження Сталіна!»

Замполіт міряв кроками кабінет. Чомусь знову пригадав утікачів. Як вони там: Булах, Макар і Сивий? У погоні все може трапитися: переборщать сержант або собака. Та й Бугров може зірватися.

Лише думи про недуги країни відволікли від неприємних розмислів. Із такими, як втікачі, йому зараз усе зрозуміло, а як зрозуміти те високе й далеке, про що говорив батько, показуючи рукою в стелю. Багато чого змінилося у двадцять дев’ятому після вислання Троцького й святкування п’ятдесятиріччя генсека. Здається, тоді вперше Каганович і Ворошилов проспівали хвалебно-урочисту оду на честь Вождя. Мелодію та настрій підхопили інші, навіть ті, хто до цього бив у найболючіші місця. Заспівали й продовжували співати. Колективізація… Табори… Росія й справді була неписьменно-постоловою з дідівською сохою. А тепер…

Іванов уявив-зміряв прожитий шлях і зрозумів: пальців вистачить, щоб порахувати прожиті у спокої роки, та ба, місяці. Після громадянської війни – боротьба з бандами, із прихованою та недобитою контрою; потім індустріалізація, колективізація, шкідництво, кров і безсонні ночі; вбивство Кірова й тридцять сьомий рік; Вітчизняна й смерть Сталіна… А на доважок – лютий ворог, лютішого й підступнішого не придумаєш навіть у хворобливому маренні, якщо сказане та написане – правда. Такого накоїв, таких людей зганьбив – розкривати роками… Чи правда потоне у драговині часу?…

– Цирк, кроксворд, – як часто вигукував начальник табору.

У зоні знали про любов підполковника до цирку. Коли приїздив до Москви, то обов’язково відвідував на Цвєтному бульварі. Хоча б одну виставу. «Артист! Циркач!» – залежно від інтонації – вища похвала начальника табору й водночас найганебніше тавро.

– Такий цирк, – прошепотів майор, сподіваючись, що вже до денця випив свою гірку чашу. Берія – остання краплина. Та межа, після якої людина втрачає себе…