Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

На кінці тростини у відблисках багаття зміїним жалом блиснуло лезо. Макар швидше інстинктивно, ніж свідомо, відсахнувся убік. Тієї ж миті лезо стилета промайнуло біля вуха, розпороло рукав плаща й дряпнуло шкіру плеча. Величезний кулак знайшов обличчя Профа. Випустивши тростину, той звалився на землю. Юнак відкинув ногою зброю, нагнувся, згріб Пахана за грудки, рвучко поставив на ноги…

– Говориш, Амбі – амба… Я тобі покажу, вчена гнидо, амбу, – примовляв Макар після кожного удару.

Коли Проф лантухом валився на землю, хлопець ставив його на ноги і пояснював: «Ми лежачих не б’ємо»; а осатанілий кулак знову врізався в плечі, груди, голову й боки. Бив несамовито, люто, вкладав у кожен удар свинцевий тягар табірних днів, які пішли в ніщо. Спочатку Проф вив, смикався, потім хрипів, схлипував, нарешті затих. Зм’як. Тишу вечора все менше порушували примовляння Макара та його хрипке дихання.

Одначе, коли зрозумів, що бранець знепритомнів, хлопець, заточуючись, пішов до вивертня. Над багаттям, розливаючись солодкуватим запахом, усе ще парував казанок. Макар зняв із таганця посудину, відставив подалі, стиснув голову долонями, опустився на вивертень, але погляд від дикого варива не зміг відвести…

Полум’я багаття згасало. Усе навколо затопив морок. Лише крізь верхівки дерев, немов крізь дірявий навіс, визирали мерехтливі зірки. Ніч запанувала в тайзі. Темрява підкрадалася до багаття. Іноді вітерець дмухав на полум’я, язики вогню тяглися за ним, але відразу знесилені поверталися назад. Темрява терпляче чекала, доки обвуглиться ще один шматок дерева, і крок за кроком просувалася вперед. Жерла все на своєму шляху.

Макар нерухомо, мовчки сидів біля багаття, але коли темрява ковтнула казанок, хлопець немов отямився.

– Один-два, один-два.

Це була перша думка в порожній, але важкій голові. А може, й справді Амбі – амба? Стежки його й Профа під час втечі зближалися, а тепер і зовсім злилися?! Навіщо, піднімаючи біля схорону руки, сховав у рукав тілогрійки ніж?… Невже Проф правий?! Макар знизав плечима. Невже там, на волі, йому зараз вже немає місця? І головне – він ніколи своїм ТАМ не буде?!

– ТАМ… ТАМ… – немов закляття, шепотів Макар. Невже й справді злилися? Проф правильно спостеріг: у житті – дві дороги… Та й дід не раз говорив про це…

І що довше втікач сидів біля багаття, то неспокійніше ставало на душі. Іноді здавався собі мерцем. Виходив із заціпеніння лише тоді, коли пальці ненароком торкалися застарілого рубця на щоці. До подробиць пригадував розмову з дідом під час останнього побачення…

Після вироку суду Макар повернувся в камеру і застиг, мов нерухомий валун, на вузьких нарах, нічого не помічав, не розумів, що відбувається довкола. Усе здавалося далеким, нереальним, як сон: прокинеться, розплющить очі – поруч дід, мати, бабуся й гості, а навколо безмежна вільна тайга… В’язень розплющував очі, зупиняв погляд на стінах, загидених матюками й оголеними фігурами в соромітницьких позах. «Як же так?! Як же так?!» – постійно дзвеніло в голові.

Розумів: дві людини – не два лебеді. Але як можна стріляти птаха на гнізді? До того ж лебедя! Звір не шкодить, не почне заради потіхи рвати здобич! Чому не судили третього браконьєра? Брехав же! Ой як брехав!

Коло замикалося… Макар почувався безпомічним, як у дитинстві, коли понад добу блукав засніженими нетрями: куди б не подався – виходив на свої ж сліди… Від люті й безсилля стискав величезні кулаки, шкодував, що не послухали Герку й не залишили всіх трьох браконьєрів у болоті. Довірився б тайзі – болото й зелене безмежжя, як ніхто і ніщо, вміють зберігати чужі таємниці.

З кожною секундою ночі й дні видавалися болючішими, чорнішими, але одного разу на душі стало спокійно та легко. Важка, як після чаду, голова просвітліла, здалася невагомим, порожнім казанком.

Усе, виявляється, просто… Якщо життя занапащено – навіщо жити?… У камері «базарили» про відправку до колонії, але хлопця тепер ніщо не тривожило. Яка різниця, де здійснить свій задум: у камері, на етапі, на зоні…

Із тупою байдужістю Макар зупинився перед дверима, до яких привів наглядач. Звично проскреготали петлі. З тією ж тупою приреченістю арештант переступив поріг. Не відразу збагнув, що стоїть перед дідом…

Від несподіванки оторопів, позадкував, але важкі двері кімнати побачень із гуркотом зачинилися. Сивий наглядач підштовхнув його до лави, посадив навпроти старого, потім подивився виразно на годинник і відійшов до дверей.