Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Юнак із дідом привіталися, обмінялися незначними фразами. Федір Корнійович не знав, як почати розмову. Як повідомити про лихо? Чим підбадьорити? Що сказати, щоб онук міг подужати непосильний тягар майбутніх років?

Нерішучість старого Макар сприймав по-своєму, мовляв, якщо і жаліє його, злочинця, то лише тому, що своя кров. Знав би, куди ведуть – не пішов. Слова діда не усвідомлював. Відповідав механічно. Думав лише про те важливе, що спало на думку вчорашньої ночі…

– …і Микита Омелянич, і Пав Ларентич обіцяли поклопотати. Кузьма, однак, пропише. Про захисника мовчу – тому по службі належить… Так що не бери дуже в голову – по-іншому скоро все обернеться. Згадаєш мої слова. Правда – вона і є правда…

– Не беру. Не беру, – байдуже погодився Макар.

– Воно з одного боку – птах. З іншого – людина. Як би переважує. Та тільки тих і людьми язик не повертається назвати – нелюди… Якщо все так було…

– Ти що, діду, не віриш? – Голос онука затремтів. Він увесь стиснувся, засовався на лаві, немов хотів сповзти під стіл.

– Якби не вірив, не прийшов би. Та й не про це розмова, – старий покректав, покрутив шиєю, розстебнув один ґудзик на комірі, потім продовжив повільно, тяжко: – Життя – воно що хочеш підсуне. Головне – завжди й скрізь залишатися людиною. Не знеславити себе.

– Так я ж і речу про ганьбу, – майже простогнав Макар. – Як людям дивитися в очі після в’язниці? Дивитися тобі, бабусі, матері? А Жека? Оце тобі старший брат!

– А що на волі мало нелюдей? – ця фраза скотилася з губ старого гладенько, а на наступній запнувся, немов із набитої стежки повернув раптом на бездоріжжя. – А в ганьбі… Ганьба – вона… Мало ти, онуку, прожив, щоб про ганьбу… Ганьба…

– Тобі легко, – посмішка скривила губи юнака. – Сам же говорив про щербинки, як вони душу тривожать. Дядько Макар зрозумів би… А ти, діду… Куди тобі, коли сам світлий та чистий, мов вода в озері нашому, де народжується джерело. А ще партизанив! Чарки не бачив у тебе на свято. Навіть коли син приїхав. Тютюну не знаєш. Один гріх – люльку порожню смокчеш…

– Ну, онуку! Ну й уважив. Виходить, недарма топтав земельку й стежки в житті прокладав, коли таким тобі видюсь, – легко почав старий, потім знову заспотикався. – А про життя моє… Про життя… До денця нікому не відкривався. Діти не знають. Зараз… Зараз, коли лихо таке… Не знаю, як із маткою й житимемо… А ти говориш про ганьбу…

Федір Корнійович відкашлявся, кинув косий погляд на чужинця. Маячить біля дверей, немов і не помічає їх, а сам вуха, як рись, нашорошив. Тяжко говорити про таке при сторонньому, але й мовчати не можна, а то зовсім заклинить. І так скільки днів набирався рішучості!

– Так ось, онуку. Одружився, як тепер говорять, по любові. Два роки за дівкою ввивався. Півнем ходив-обіхажував. А Катуня моя красою на весь повіт і навіть губернію славилася. Син повітового старшини сватався. Батько його ледве не на колінах просив… Родом Катуня з наших місць, але коріння козаче. Пращури її, як і мої, прийшли з-під Дніпра, коли цариця козачу вільність порушила.

Так ось, обвінчалися ми з Катериною. Місяць-другий минув. Ще не вжилися як потрібно, а я давай норов дівочий ламати. Козачу гордість вибивати. Особливо – як вип’ю.

Розумієш, онучку, не любила вона, коли під хмелем додому повернуся, а ще більше, коли чіплявся п’яний. Із тверезого чоботи зніме, поставить балію з теплою водою; бувало, й ноги інколи вимиє, витре, коли на роботі натомлюся. Але коли вип’ю, тікає. Точніше, сяде на лаву в куті під образами – залізом розпеченим не підняти. Тут мене і заїдало: як, мовляв, так – баба й не кориться! Одним пальцем переломити міг. Адже чоловіків із півудару валив. А тут – баба. Тендітненька. Ще й на своєму стоїть. Квасу попити не подасть! В очі дивиться чи то з викликом, чи то з докором-презирством, чи то… Та, ти знаєш, і слівця підходящого не підберу. Одним словом, без тепла. Лихо зиркає…

Так ось, розбере мене під хмелем, гординя в голову вдарить – усе в хаті поламаю, потрощу й поб’ю. Так вона місяць не підпускає. Характер показує… Що силою візьму, те й моє. Тільки яка ж це любов без ласки…

Ну та, гаразд… Ти от посміхнувся, онуку, а мені не до сміху. На три-чотири місяці йшов із чоловіками теслювати. Не те щоб на життя зовсім не вистачало – руки взимку роботи просили та людям красу віддавали. І така журба дошкуляла, бувало. Так душа боліла – хоч з артілі тікай. Любив я Катуню міцно. Можна сказати, до нестями. Бажаніше нікого не знав. Певно, усім підійшли один одному. Так рідко люди сходяться. Тільки не могло моє чоловіче нутро упокоритися з її непокірливістю. Ну хоча б очі опускала! Ні ж, пропалює, бувало, до самого нутра. А очі в неї – глибокі, із зеленцем. Мов дві гальки в джерелі обкатані. Блищать і блискають із-під вій крутих та довгих.