Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

І така жалість у душі спалахнула, немов серце моє, як поліно, надвоє розвалили. Не стримався, завив! І не від болю, хоча різки шкіру спустили, але й дотепер не підберу слів до того почуття. Розумієш, онуку, коли шмагала – злобила, а тут здригається все сильніше, начебто різка по ній ходить; і на обличчі, і в погляді – страждання, мука. Кожен удар у мене видінням віддається: і де бив, і як бив – усе перед очима; ніколи не думав, що міцно так у пам’ять вкарбуватися може, та ще й у п’яного. Напосіли спогади. Вию на повен голос – зупину немає. І вона підтягує. Знаєш, коли мати й дитя разом квасяться?!

Отож купно гудемо-підвиваємо. Не знаю, чим би це скінчилося, але не змогла Катерина витримати виття мого. Віжки розрізала. Ланцюг відімкнула, але ніж із рук не випускає. І стежить за кожним моїм рухом.

Однак даремно боялася! Добу не підводився з ліжка. Лежав на всьому закривавленому та мокрому. В стіну дивився. Катерина до мене не наближалася. Мовчки поставить на ослін їжу, питво й мотається по господарству. Щоправда, вночі задрімав на годинку-другу, мабуть, зовсім ослабнув. Прокинувся від болю – Катерина салом борсуковим спину змащувала. Побачила, що не сплю – і від мене. Сама ж від сліз захлинається. Силу-силенну передумав. Другої ночі Катерина зовсім із сил вибилася. Дивлюся, задрімала на лаві: рот відкритий, сама смикається уві сні, а ніж не випускає. Підвівся через силу. Тіло, як не моє – пальцем не поворухну. Ступив крок, Катерина зіскочила – і до печі. Рогач у руки й погрожує: «Порішу, не підходь!» А очі люті, палають, як у рисі підраненої. Дотепер замружуся й бачу її біля печі: мов пружина, люта, не підступитися – дивитися лячно.

Постояли так один проти одного. Обвів поглядом наостанок світлицю, одягся з гріхом пополам сяк-так, прихопив рушницю, кликнув собаку й мовчки – в тайгу.

З-під бриластих брів-нір дід поглянув на онука: чи слухає? Чи розуміє, в чому відкривається? Навіщо душу роз’ятрює? Макар нетерпляче засовався на лаві. Старий продовжував сповідь:

– Ледве дістався до зимарки. Відлежувався з тиждень. Добре, що потепліло. Та й припаси деякі, як звичайно, там зберігалися. Оклигав трохи – й ходу. Світ за очі. Тільки б якомога далі від своєї ганьби. Майже осінь та зиму вовком-самітником жив. Потім до людей вийшов.

Спочатку ковтав по-чорному. Не прохмелявся. У чарці та жінках розради шукав. Однак із кожним днем важче ставало. На жінок дивитися не міг. У кожній шукав щось від Катуні. Усі остогиділи. Жодна не змогла за нутро зачепити. Більше року томився. Вештався разом із цюцьком. Сам став схожим на собаку-безхатченка. З’їдала туга. Охляв, немов вобла сушена. Ось-ось Богу душу віддам… Не все так просто в житті. Як би тобі пояснити… – Федір Корнійович обвів поглядом кімнату, немов щось вишукував. – Сам мисливець. Тайговик! Знаєш про облогу?

– Пам’ятаю. Ще хлоп’ям на вовків ходили.

– Правильно, онуку! Тільки додай сюди й лисицю, й лося. Щоправда, про них чомусь і в книжках забувають. Точніше, про їх облогу нічого немає. Обкладуть зграю – вважай ніхто нікуди не рипнеться. Ганчірочки-прапорця червоного забояться. Отут і сміх, і гріх. Голіруч звіра бери…

Федір Корнійович згадав якийсь випадок. Розповідає дід, а Макар подумав, що з лиха старий заговорюється.

– До чого веду, – продовжував Джовба. – Звір звіром, але й у кожної людини своє коло. Не те, що вискочити – ніс за нього висунути лячно. І не стільки лячно, скільки тяжко себе здолати. Свою гординю переламати. Але буває іноді, хоч і рідко, що й звір себе пересилить. Пам’ятаєш?

Макар пам’ятав. Того разу виводок узяли. Лише один вовчисько вирвався. Як крізь землю провалився. Почали сліди читати та звіряти. Ось вони ланцюжком біжать – і раптом метрів за шість від прапорців, мов повітрям перелетів сірий. Потім придивилися: чи то нора в снігу, чи то борозна. А снігу того року, як ніколи, випало. Мисливці – рушниці напоготові й уперед по цілині. Дійшли до прапорців і ще метрів сім, не менше. І знову сліди. З-під снігу. Щоправда, від страху сірий «у штани» наклав. Але пішов. Зміг страх здолати. Через звірину стихію переступив. Мабуть, сильно жити хотів сірий…

– Як бачиш, онуку, головне – захотіти. Я доки бродив, довбешкою, серцем чимало зрозумів. А чоловіча гординя не упокорюється. На своєму стоїть. Немов біс злючий поплутав. Я, можна сказати, життя доживаю, але ніколи не чув, щоб жінка свого чоловіка відшмагала, як бешкетника злісного. А ти говориш про ганьбу… Яка в тебе ганьба? Суд та строк ще не ганьба, коли діло не ганебне. Не зрозуміти, певно, наше нутро навіть тим, хто в штанях народився… Ганьбу кожен по-своєму розуміє.