Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Федір Корнійович помовчав, думаючи про щось своє, безнадійно махнув рукою. Бата! Макар знав: у діда це найласкавіше слово. У всій окрузі не почуєш такого. У нього багато незрозумілих, нетутешніх слівець…

Відвідувач підвівся, тяжко сперся на ключку, обійняв Макара й засипів:

– А про всяк випадок – пам’ятай: головне в житті – завжди й скрізь залишатися людиною. Тому там… ТАМ… ТАМ… – Старий хотів ще щось додати, але захрипів, закахикався й квапливо відвернувся, прикрив обличчя долонею.

Макар пішов… А коли озирнувся – дід стояв посередині коридору, підпирав сукуватою ключкою підборіддя й дивився йому вслід. Таким діда і згадував усі ці довгі роки: високий, ледь згорблений, кошлатий, на трьох ногах…

Долинув тихий стогін. Шерех. У кривавих відблисках багаття з темряви виступила понівечена подоба людського обличчя. Проф обережно торкався пальцями щік, носа, розпухлих губ, плечей, грудей і незрозуміло мукав, випльовуючи зуби.

– А-а, вчена вошо? Живуча… – Макар підскочив. Згадуючи діда, зовсім забув про Профа. Не знав, що самому робити. А тут ще цей виродок.

– Макаре, Макаре-е-е, – тривожно затяг Проф, намагаючись відсунутися від брили, що нависала все ближче. – Що хочеш, Макаре! Тільки жити…

– А він? – Джовба простягнув руку убік плаща.

– Він сам наштрикнувся на перо, – заквапився Проф.

– Наштрикнувся?! Гнидо…

– Ні, ні, Макаре, – затуляючись рукою, хрипів Проф. – Маестро все одно пропав. Бачив – запсихував. А псих, що хочеш викине. Під час втечі псих – тягар.

Вогонь за спиною приховував вираз обличчя й очей хлопця; над Профом нависла величезна темна брила, і якщо зірветься… Пахан раптом обхопив руками чоботи Макара.

– Сам не знаю, як пришив. Із голодухи… Потьмарилося… Терпець урвався. Усе, що хочеш, тільки жити. Жити…

– Жити! – Юнак стусаном відкинув Профа. – А друг, що дорожчий за брата?

– Скажи я слово, і Маестро… Та він би тебе… – хрипів Проф у відповідь. – Його вибрав… Сам знаєш, у втечу завжди «корову» беруть. Без «корови» розумні люди не тікають. Ще в таборі його вибрав, коли надумав кігті підірвати. Не лише для себе вигадував…

– Не для себе… – задихнувся Макар.

Схопив Профа за ватник, поставив на ноги й замахнувся. Відлетівши до багаття, той звалився на землю. Лежав мовчки. Не рухався. Вдивлявся в дикі очі Джовби й розумів, що зараз йому виносять вирок…

– Г-г-га-а-деня-я-я, – засичав Макар, крокуючи вперед.

– А ти-и-и! Чим ти-и-и кращий від мене?! – заверещав Проф. – Я! Я пришив Маестро. Так-так! Пришив за законом! За законом втечі! Тепер що? На мене випала карта?! Той, хто сильніший, завжди зверху… Швидко ж ти, одначе, засвоїв це. Розібрався в нашому Законі. Головне – не запізнитися… А тут, сам знаєш: ведмідь – прокурор. У свідках – дерева ходять!

– Ти-и! Ти-и! Гни-идо-о! – Макар, мов із розгону налетів на дерево, зупинився, потер долонею чоло. – Так ти, крисо, прокурора захотів? За свідками, вошо, занудьгував…

– Вибач, Амбо, сам не знаю, що базарю, – Проф із зусиллям перевернувся на живіт, підповз до хлопця й знову обхопив руками чоботи. – Усе, що хочеш, Макаре… У мене на волі й монета, і рижина в заначці… І камінчики в пляшці… Ого-го скільки… До останнього віддам… По-собачому служити стану. Тільки помилуй!

Проф спробував встати на коліна, але незграбним рухом ноги перевернув казанок. Макар сіпнувся, позадкував. Перехопивши погляд юнака, колишній Пахан зашепотів:

– А з цим – як накажеш… Як побажаєш… Можна…

– Зарий, вошо вчена… Зараз же зарий! – загримів Макар. У голосі його лунало стільки люті, що Проф відразу схопився на ноги, забув і про біль, і про понівечене обличчя.

– Я зараз, Макаре, зараз… – Проф квапливо, немов кріт лапами, запрацював руками; не звертав уваги на зламані нігті, на зідрану шкіру, не відчував болю, а упивався в землю, кидав на Макара тривожні погляди й шепотів: – Я зараз, Макаре… Зараз… Усе, що хочеш! Що твоя душа зажадає…

Хлопець присів на вивертень, щоб угамувати тремтіння.

Виривши яму, коронований Пахан на плащі волоком перетягнув туди рештки Сергія, і відразу звалився на землю – закидати могилу вже не зміг. Знав, жодна сила не підніме, не підніме навіть найгрізніший оклик. Не стільки від утоми, скільки від усвідомлення, що все минулося, Проф не міг поворухнути пальцем, відчував лише, як тупо ниють живіт, боки, груди, плечі, але ще сильніше палить розбите обличчя й чорні від землі долоні…

Зв’язавши Профа, Макар усю ніч просидів біля багаття. Тяжкі думи ятрили втікача. Відчував себе таким же безпомічним, як у дитинстві, коли вперше потрапив у тайгу. Ось вона величезна, дрімуча, незнайома; і бродить він у зеленому неосяжному безбережжі й не знає, чи вийде коли-небудь до тепла, до людей. Але тоді було легше: у тайзі стежки трапляються, можлива зустріч із мисливцем, та й дід не залишить у лиху годину; зараз же немає з ким порадитися, ніхто не простягне руки; тепер він сам на сам із життям і совістю; та й сидить не в нетрях, а в центрі величезного згарища, оточений, як вовк, червоними прапорцями. Згарище мимоволі запалив на озері сам, під час оборони, у пориві самозахисту й люті, але тепер до однієї пожежі додалися інші; згарище з кожним днем росте, розширюється, все тяжче вирватися з цього попелища – ось воно простяглося перед ним: неосяжне, порожнє, мертве… Облога згарищем…