Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Макар механічно підкидав у вогонь сухостій. Здається, сьогодні вперше в житті по-справжньому з’ясував мудрість пісні вогню. Жилаві смолисті галуззя ніби повторювали слова діда; іноді вони потріскували, кидали до ніг палаюче вугіллячко, немовби сварячи за нетямущість і легкодухість… «Ну, ну, досить», – ледь чутно шепотів юнак, час від часу звертаючись до вогню, як до живого. Дід завжди розмовляв із багаттям, а внук тоді підсміювався: мовляв, зовсім зістарився тайговик. Сьогодні ж утікач із полум’ям не тільки розмовляв – радився.

Перед світанком Макар присів на повалену модрину, схилив голову набік, зіперся на шорсткий стовбур сосни і задрімав. Ледь помітна посмішка ковзнула по давно неголеному обличчі. Втікач щось замурмотів, задоволено чмокаючи губами; аж ось посмішка зникла з обличчя, хлопець насупився й виразно прогудів уві сні: «Ну, ну, іду. Іду…»

Захопивши інструмент, Макар, як велів дід, пішов полагодити огорожу. Рука ще тяглася до деревини, коли у двір в’їхав на Буланому вершник. Хлопець ніколи не бачив дядька Макара, але відразу впізнав його, як і знаменитого жеребця. Дивувався: чому кінь часто спотикався й боком крокував густою травою? «Та він же старий! До того ж одноокий!» – згадав оповідь діда. Юнак кинувся назустріч, радісно посміхнувся, але Одноокий заіржав, здибився – хлопець ледь устиг відсахнутися від стрімких копит.

Кілька разів Макар намагався вскочити до хати, але розлютований жеребець відрізав від дверей, а дядько Макар показував пальцем, погрожував батогом. Регіт його зливався з іржанням коня.

Зненацька двері хати відчинилися. На ґанок вийшли дід, бабуся, мати й однорукий чоловік у військовій формі. Чоловік високий, плечистий, але навіть його неосяжних грудей не вистачило для всіх орденів і медалей: вони спускалися на живіт, поблискували на боках, на спині. Та це ж батько! З лементом: «Та-ту-у!!» – Макар кинувся до ґанку, але батько й дід погрожували кулаками. Погляди в усіх осудливі, недобрі, а бабуся, їхня тиха бабуня, зірвалася з ґанку й нумо лупцювати онука різкою…

Через пролом в огорожі юнак кинувся в тайгу, але бабуня й Одноокий не відстали. Ще трохи – не минути безжальних копит. Регіт вершника, сміх бабуні й іржання Одноокого зовсім поруч. Захлинаючись не стільки від утоми, як від образи, хлопець підбіг до озера й кинувся у воду. На березі Одноокий здибився, злякано заіржав, позадкував і поскакав у тайгу.

Макар, дивуючись незрозумілому переляку коня, полегшено зітхнув, хотів зануритися, та раптом помітив: в озері замість води – кров. У крові плавали величезні шматки м’яса, білосніжне пір’я, а замість водоростей – волосся. Кожен помах рук давив жовторотих пташенят, які ще «не одяглися» в пір’я, розбивав яйця; юнак уже весь у крові: кров на одязі, на обличчі; від теплої крові, що парувала, й солодкуватого м’ясного навару перехопило подих; з останніх сил він дістався до протилежного берега, із зусиллям виповз на зелену траву й відразу натрапив на двох чоловіків – ті лежали тихо, сумирно, немов заснули.

А в небі стояло надривно-несамовите, пронизливе: ганг-го, ганг-го; лебединий стогін наростав, линув, заповнюючи собою світ…

Захлинаючись у лементі, Макар заткнув пальцями вуха, потім, очманіло мотаючи головою, підхопився з колоди, розгублено озирнувся.

Багаття майже згасло. У досвітній тайзі безлюдно. Тихо. Втікач тер долонею потилицю, крутив головою, але ще довго рвав вуха та краяв душу несамовитий лебединий стогін…

Лютий гавкіт, гудіння двигуна й клацання засуву злилися воєдино. Замполіт виглянув у вікно.

– Стояти! – долинуло раптом від вахти. – Кому сказано стояти, падло! Куди преш!

Перед вахтою стояла машина. Не табірна – чужа. Водій розгублено тупцював на місці, поглядав на солдата з автоматом і на здоровенну чорну собаку. Єфрейтор на вахті прислухався до голосу, що долинув із кузова, вкритого брезентом.

– Ось, привіз. – Водій махнув рукою вбік кузова. – Ваших привіз!

Солдат біля вахти опустив автомата. Водій брязнув засувами, відкинув задній борт. Із темного кузова донісся стогін, метушня – з’явилася в армійських офіцерських чоботах обірвано-брудна людина, яка заросла багатотижневою щетиною.

– Стоя-яти-и! – Солдат біля вахти знову підняв автомат. – Хто такий? Що треба? Документи?

– Не метушися, єфрейторе. Чого бродиш? Поклич чергового. Допоможи.

Голос незнайомця звучав владно, без будь-якого страху. По-господарськи. Водій підбадьорився, а єфрейтор усе ще тупцював біля вахти. Голодранець не злякався ні автомата, ні собаки. Якщо судити по голосу – звик наказувати. Голос начальника або командира відразу впізнаєш. Єфрейтор помітив під розстебнутим бушлатом, як мигнув погон. Та й голос здався знайомим.