Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ворушися, єфрейторе, – незнайомець раптом замовк, потім владно-різко скомандував: – Круг-го-ом! Покличте чергового! Б-біг-го-ом!

Після команди єфрейтор кинувся до дверей прохідної. Замполіт не розумів, що коїться біля вахти. Звідки машина? Чому бродить єфрейтор із собакою? Чому, як у себе вдома, командує голодранець-незнайомець?

Замполіт підійшов до вахти. Машина рушила, а через прохідну незнайомець ніс на руках невелику, схожу на підлітка людину. З-під шапки вибивалося сиве пасмо. Майор здогадався: Бугров. Зрозумів і кого несе. Позаду крокував єфрейтор із трьома автоматами та речовим мішком. Через поріг капітан переступив важко. Йшов повільно, похитуючись. Майор стрибком наздогнав єфрейтора.

– Єфрейторе, наз-зад! – Замполіт одним поглядом оглянув простір табору перед вахтою. З боку бараків наближалися зеки. – Бігцем! Б-бі-ігом!

Єфрейтор і сам збагнув, що допустив помилку. Зрозумів свою помилку й черговий на вахті. У зону зі зброєю не заходять. Єфрейтор зник за заґратованими дверима. Бугров важко йшов до санчастини.

– Допомогти, капітане?

– Сам. – Бугров зупинився, переступив із ноги на ногу, не знав, як доповісти за статутом. – Пробачте, товаришу майоре. Руки зайняті.

– Обійдемося без формальностей.

– Завдання виконане! Наздогнали двох. Булаха… І – його… Доставив одного… Сержант загинув при виконанні. У болоті потонув… Послизнувся, вочевидь, і загинув разом із Лютим. Сліди біля болота обриваються…

Зблизька Сивий виявився ще більш обірваним, виснаженим і брудним. На його одязі не було цілого місця від собачих зубів. Перебинтоване сіро-біле обличчя здавалося одного кольору з марлею й сивим пасмом із-під шапки. Темно-бурі бинти виднілися крізь діри в одязі. Таке ж темно-буре ганчір’я замість долонь стирчало з рукавів куфайки.

– Дозволите йти?

– Так-так! Швидше в санчастину! – Замполіт знову «сфотографував» поглядом зеків, які наближалися від бараків. Не можна, щоб побачили Сивого в такому стані. – Давайте вдвох. Швидше!

– Самому зручніше. – Капітан перехопив тривожний погляд Іванова, усе зрозумів і пришвидшив крок. – Він легенький, товаришу майоре. І до втечі був, як підліток, а зараз, мов дитя…

– Живий?

– Поки що живий, – тяжко видихав Бугров, ще більше прискорюючи ходу. – Від болю втратив притомність.

Ніби на підтвердження слів капітана Сивий застогнав, ворухнув рукою.

Начальник режиму і замполіт здали втікача в санчастину, а самі повернулися до житлової зони. Сторонніх поблизу не було. Лише біля крайніх бараків стовбичило кілька зеків та провідників із собаками й офіцерів. Бугров ішов мовчки, ішов з опущеними плечима та схиленою головою. Майор не впізнавав завжди хвацько-бравого капітана, який віддавав честь і клацав підборами завзятіше, ніж будь-який сержант чи старшина. Замполіт здогадувався: це не втома від погоні.

– Відпочивайте, капітане. Дякую за службу, – Іванов хотів запитати про інших втікачів, Барса, сержанта, але стримався. І так усе зрозуміло. – Підполковникові доповім сам. Рапорт потім. Відпочивайте.

Минали дні. На службі Бугров не з’являвся. Довідавшись про втрату Барса та люту смерть сержанта в болоті, ніхто капітана не тривожив, не розпитував. Знали: час і спокій – найкращі ліки.

– Як чоловік? – зустрівши в магазині дружину капітана, запитав майор.

– Хворіє. Вибачте. – Жінка заплатила, поправила в кошику куплене й квапливо пішла.

Мабуть, зовсім заморочилася дружина капітана: вії не підфарбовані, на губах помада з’їдена, зачіска не укладена. Але й такою вона видавалася симпатичною, свіжою, хоча почервонілі очі хворобливо блищать…

– Передавайте вітання, – уже навздогін кинув Іван Іванович, дивуючись небагатослівності зазвичай кокетливо-компанійської жінки. – Нехай одужує.

Коли замполіта поглинули двері магазину, загомоніли жінки:

– Намучився, бідолаха…

– Слава Богові, що хоч повернувся. А Сержантик же наш там залишився.

– Яка людина була!

– Лише доброта! Муху даремно не скривдив…

– Після таких погонь ордени не гріх видавати…

З усіх боків лунали співчутливі голоси.

– Уморила погоня, – як звичайно, не кваплячись, заговорила дружина підполковника. Усі навколо затихли. Слухали кожне слово, які в купі набували ще більш вагомого значення. Згадавши улюблене слівце свого діда-мисливця з України, Валентина Петрівна наче проспівала. – Ло-вит-ва-а-а. Наші хоча й вдома спали, а о-он як хвилювалися. Місця не знаходили.