Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Старий звично посмоктав незапалену люльку, подивився на кисет і продовжив задумливо-тяжко, немов неохоче:

– Ну та, гаразд. Усю Росію-матінку об’їздив. Пройшов від моря й до моря. Не було дня, щоб не думав про свою ганьбу. Не згадував дітлахів і Катерину. Перед осінню на другий рік, як перед смертю, у рідні краї потягло.

Повернувся. Та село своє за сто верст обходив. Через людей довідався про дітей. Як тримає-носить себе Катерина. Що про мене говорять. Яких тільки байок не чув, але про шмагання ніхто жодним словом.

Пам’ятаю, як нині. Усе трапилося на ярмарку. Навкруги тиснява. Рябить від строкатості. Галас, як на весіллі. Люди виряджені. Веселяться. Радіють. Кудись поспішають. Щось приміряють. Подарунки рідним беруть. У мене ж – туга. Квапитися нікуди.

Раптом дивлюся й очам не вірю – зіштовхнувся з ненаглядною віч-на-віч. Спину так і обпекло. Перед очима Катерина: то з різкою, то обличчя закриває від кулаків, а в душі стало гаряче-гаряче, начебто масло пряжене влили. Уперше в житті серце своє почув: спочатку закалатало, потім стислося, мов лапою пазуристою хто здавив. Зніяковів. Подумав, може, не впізнає: у лахміттях, бородою заріс, зростом начебто подрібнішав. Крок зробив убік, хотів мимо пройти – Катуня сполотніла, напружилася. У руці лезо ножа блискавкою сяйнуло. Звідки взяла, не знаю. Однак приставила до горла, застигла на місці, тремтить, а очі – порожнеча: ні бажань, ні життя. Одне слово – мертві. Як зараз, чую шепотіння: «Торкнеш, Федю, порішу. Себе порішу…» І це «себе порішу» по-новому нутро перевернуло, ніби за час поневірянь із меду, перегравши, медовуха вистоялася.

Останню фразу старий вимовив тихо, немов не вистачило ні сил, ні подиху.

– А що ж потім, діду? – отямившись, запитав Макар.

– А що потім… Помирилися та й жити почали, – повільно відповів Джовба. – Адже від своєї судженої нікуди не дінешся.

– А бабуня? – здивовано поцікавився Макар. – Коли ж із бабунею зустрілися?

– Ти що пеньок, Макарчику?

– Тож бабуня – та сама Катерина?!? – Макар невпевнено подивився на діда. – Наша ба-а-буня?! – Уже зовсім роз-гублено протягнув він. – Вона ж і голосу ніколи не підвищує.

– Бабуня Катуня! Саме вона. Якщо не зважати на прожиті роки. – Федір Корнійович хотів ще щось додати, подивився на онука, зам’явся, показав кисет. – Це її… Ще нареченої…

– Пеньок-пеньок, – забубонів хлопець, виправдовуючись. – Хіба винний? Усі кличуть бабуня… Ну ще Тарасівна! Навіть ти, діду, не називав інакше.

– Не виню тебе, онуку. Це ти вибач, що вивернувся перед тобою, немов куций зі шкіри вистрибнув… Дуже тяжко на душі. Недарма кажуть, що радість, як і лихо, поодинці не ходють…

– А ще що трапилося, діду? – тільки зараз до Макара дійшло, що зітхання й злива слів старого стосувалися не лише його.

– Бабуня ж наша, – старий задихнувся, знову покрутив шиєю, розстебнув ще один ґудзичок на комірі, але його голос так і не набрав сили; слова виривалися сиплі, з паузами. – Після суду… Як тебе повели… Стала нерухомою… Правою половиною… Суль-суль…

– Інсульт! – Поправив і водночас перебив Макар діда.

– Во-во, онуку. Так і доктори інсулять. Прямо в залі суду й зінсулилася… Звідтіляль і в лікарню звезли…

– Оклигає, діду! Ось побачиш – оклигає, – уперше за час побачення арештант заговорив із запалом, очі його заблищали, ожили.

– Повинна б. Протягом життя ніколи не скаржилась. Завжди на ногах. Лише у війну після загибелі когось із дітей скрикне, потримається за голову, збреде кудись на півдня й знову в строю… І жодної розмови більше. Жодної сльозинки… Дивися, Макарчику, доки папери ходитимуть туди-сюди – кріпися. Не спозорь чоловічої гідності й роду нашого. Найпізніше – до весни повернешся, так і захисник баяв.

Вирішивши, що найголовніше вже сказано, наглядач виразно покашляв біля дверей. Він і так зробив послаблення – час побачення давно минув. Старий і хлопець поглянули на чужинця, підвелися разом, дійшли до відчинених дверей, але на порозі затрималися.

– Дивися, Макарчику. Там совісті не загуби. ТАМ, ТАМ, – повторив дід, махнувши ключкою кудись убік.

– А можливо, тепер совість мені не потрібна, – не дивлячись на діда і сам не знаючи навіщо, прохрипів Макар.

– Усе-таки пеньок ти в мене, Макарчику! Чого навчав роками? Для чого сьогодні себе вивертав? – загудів старий, і голос його з кожним словом міцнів, звучав впевненіше, хоча з болем і тугою. – Виходить, вигодував, виростив, а душу не вклав?! Вигнало за двох, а ще зовсім бата…