Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Собака – відданіша від людини. Чистіша почуттями, – провівши поглядом улюбленця, продовжував замполіт. – Звір проти своєї природи не піде. А людина здатна на все.

Чоловіки спорожнили пляшку, деякий час косували один на одного, намагаючись роздивитися те нове, що раніше приховували мундир і буква статуту.

– Ну то, підемо? Змерзнеш.

– Від рому не замерзають. – Бугров гірко усміхнувся. – Начальник вважає ромчик кращим «сугрівом». Лекцію читав.

– І мене просвіщав. – Усміхнувся й майор. – Воно й справді щодо сугріву рівного фахівця йому немає. Здається, грамульку ковтнули, а накрила тепла хвиля.

– Мене й до грамульки палило, начебто не хвилею облило, а в розпечену грубку або в духовку кинули. Тому й у воду поліз. Сподівався тут прохолонути. Та ні! Посадила житуха на жаровню й смажить. Нашим клієнтам хоч термін відміряли. Пощастило: відтягнуть – і на вільну воленьку. А в мене – безстрокове покарання, без амністії й помилування. До кінця ще не з’ясував, але хоч «вишак» сам собі виписуй…

– Так уже й «вишак»! – Майор насупився після такого суворого самовироку. – Ти вже вибач, Петре Батьковичу, але щоб заслужити «вишак» – необхідно таке скоїти! Стільки крові та сліз людських пролити… Зрозуміло, якщо суд праведний…

– Ви, Івановичу, не рубайте з плеча й не думайте, що я з похмілля або зовсім того. – Капітан покрутив пальцем біля скроні. – Дорога життя в людей різна: в одних гладесенька, в інших уся у вибоїнах та крутих поворотах. Кожному своє для повороту потрібно. І веде він кого куди: одного в бурелом, іншого – на пряму стежку. Спочатку життя моє було пряме та гладеньке, хоча й несолодке. Усього наївся. Тільки жив у злагоді із самим собою…

– Ти вже вибач, що перебиваю. Та наше покоління сьорбнуло такого… – Майор повів плечима, начебто звільняючись від того тягаря, що нагромадив за життя. – І до табору при-йшов не шмаркачем, хоча й без фронтових бойових орденів та медалей, як ти. До речі, ще не знаєш? Сьогодні прийшла тобі Слава першого ступеня. Вітаю! Ти тепер у нас Герой Союзу. Через це й пішов шукати тебе.

– Що ж, спасибі за звістку. – Очі Бугрова – без радощів і подиву. – Командир після атаки говорив, що представив, а високе керівництво, думав, зарізало.

– Бачиш, пощастило: різали тилові пацюки. І ще й як різали. – Майор пригадав і свої не отримані ордени. Можливо, якийсь і його шукає, але швидше за все загубився по кабінетах або ще тоді, у гарячий час, викреслений упевненою рукою штабіста. – Та не про ордени я. Наш заклад, як і служба, не для людей зі слабкими нервами. Знав, куди йшов. Не силоміць же тягли, як деяких?!

– Без радості, але не силоміць, – неохоче відгукнувся Бугров.

– І в погоню йти ніхто не наказував. Сам, добровільно зголосився. Знав, що це таке. Тож «вишак» твій не повноваговий – іграшковий…

– Для вас іграшковий, адже сумнівів у житті не відчували. – Бугров подивився на замполіта злостиво, як на винуватця його лиха. Пошкодував, що несподівано відкрився душею.

– Сумніви… Що ти знаєш про мої не сумніви – поневіряння! – Майор відчув: розмова наблизилася до тієї межі, коли співрозмовники «заморожуються» назавжди або оголюють душу до денця.

– Ви вже вибачте, товаришу майоре, якщо не так щось бовкнув. Може, ви і сьорбнули більше, ніж я. Табір гомонить, що ви сивий ледь не з часів Революції. Однак і про мене ви нічого достеменно не знаєте, хоча по службі й належить розколювати всіх, мов горіхи.

Співрозмовники помовчали. Кожен поринув у свої болі й турботи, забувши один про одного й про навколишній світ. Вони однаково мимоволі щулили темні й світлі очі від пожежі призахідного сонця.

У лиху годину й у час радості людина подібна до весняного озера. Вода все прибуває й прибуває. Здається, ще міцні береги, але раптом перемичка не витримує й вилітає струмінь із високого берега, усе глибше розмиваючи греблю.

Важко зрозуміти, чому підписують такі суворі вироки. Але майор добре знав: відкриється Бугров лише, коли і він буде відвертим. І в самого нагромадилося достатньо болю – недовго й захлинутися.

– Пішли. Прогуляємося трохи. Говорять, розумних людей чужі помилки вчать. Дивися, і тобі щось знадобиться з мого життя…

Довго ходили замполіт та начальник режиму берегом озера. Багато дечого розповів майор. Повідав, як потрапив у камеру й зустрівся зі «Сталевим Федором»; обережно поділився роздумами про тих, хто зрадив країну та народ; через таких, коли рубають ліс, і тріски летять; висловив сумнів і щодо таборів; зважився поговорити й про Берію; не приховав, як спалив портрет, куди викинув попіл…