Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Оце та-ак-так! – засміявся Бугров.

– Така наволоч. Скільки зла заподіяв… Про людей мовчу. Безневинні кров і сльози – безцінні. За Державу ще образливіше. За Ідею – слів не знайти… У душах убито віру. А там, на Заході? Усьому комуністичному рухові додалося бруду.

– Чув якось по приймачу крізь заглушку. Страшно не те, що сказати – подумати! Усіх брудом. Навіть найнайчистіших і найсвятіших заплямували!

Після своєї сповіді замполітові здалося, що він розтопив капітанові душу. Обоє обурювалися, лаяли колишнє керівництво й не могли зрозуміти: справді Берія – з часів революції давній шпигун – чи нагорі відбувалася звичайна бійка за владу.

Обійшовши озеро, чоловіки дісталися того місця, де зустрілися. Усе залишилося таким, як було, немов зупинився час. Лише сонце, наближаючись вогненною короною до тайгових велетнів, підказувало на недосконалість людських почуттів. Сам не знаючи для чого, Бугров розпалив біля вивертня багаттячко й через деякий час, дивлячись на полум’я, продовжував:

– А потім війна. До нас у містечко ввірвалася зненацька. Влада переконувала: без паніки, Київ, мовляв, ще стоїть. Стояв. А танкові клини в нас за Сулою зійшлися [43] Армади Готта й Клейста під Лохвицею Полтавської області (ред.). . Та говорити – знаєте. Чули й про повішених, і про розстріляних…

Коли сім’ю вибили й хату карателі спалили – партизанив. Зв’язковим ходив. Із сімнадцяти – воював у діючій. Добровольцем пішов. Щоправда, побігав у райком і військ-комат… У сорок третьому, як звільнили містечко, не взяли добровольцем. Недоліток. Тікав на фронт – повертали. Майже з передової. Ледве у шпигуни не записали.

Навчайся, говорять. Ще до багнета, мовляв, недоріс. А яка наука, коли земля від моря й до моря горить, кров’ю захлинається. Зла не вистачало. Партизанити не малий, а коли на фронт – навчайся. Не до навчання, адже пам’ять душу палить: щовечора закрию очі – німчура дітей і старих з автоматів…

Мені шістнадцяти не виповнилося – на батька похоронка прийшла. Не встиг отямитися – старший брат загинув смертю хоробрих. Обоє в Карелії. Уявляєте, що на душі? А мені знову – навчайся. Як стукнуло сімнадцять – того ж дня до військкомату. Уже не відступив. Подужав майора.

Бугров спочатку говорив тихо, повільно, немов сумнівався, чи вистачить сил і сміливості розповісти все, нічого не приховуючи. Чи варто так оголювати душу перед стороннім, тим паче перед начальством? Але згодом голос його зміцнів, і він заговорив швидше, впевненіше:

– Вихопив із рук повістку – прожогом додому. Щоправда, який дім: попелище та льох. Зібрали речі разом із Тетяною, сусідкою, що з нею з пелюшок знали один одного. Усе без слів зрозуміла. Та й як не зрозуміти, коли радію, ніби орденом нагородили. Стримувала себе до останнього дня, доки до військкомату бігав, а на вокзалі не змогла. Ніби заміжня, прикладає куточок хустки до очей і шепоче: «Побережи себе, Петюню. Один ти в мене в усьому світі залишився – нікого дорожчеє немає». Скільки років минуло, а я й дотепер пам’ятаю це її «дорожчеє», як з учора. Військкомат, дорога – усе, немов уві сні. Мені б на фронт швидше. Згоден навіть без зброї. Аби до фрица дістатися.

На формуванні пощастило – справжня людина трапилася: допоміг знайти наших, із ким партизанив. Знаєте, у бою без друга важко вижити.

Та й на війні, вважай, пофортунило. Разів із п’ять зачепило, та й то легенько. Далі медсанбату в тил не ходив. День Перемоги зустрічав у Югославії. У медсанбаті. Таки пощастило.

– Пощастило, – задумливо повторив майор.

– Закінчилася війна. Міркую, куди тепер. У школі більше тягло до математики та літератури. Ночами просиджував за Пушкіним, Шевченком і Толстим, а точні науки, мов горіх, гриз. А куди після десятирічки – не знав. Покійний батько відстоював синуси-косинуси – він токар, а мати – за лірику, за мистецтво. Хотіла, щоб її стопами мазунчик пішов.

Обличчя Бугрова обм’якло, потеплішало, а очі посмутнішали, стали далекими, немов туман їх обволік.

– Та це справи не стосується. Сам не знаю, чого слину розпустив. – Капітан напружився, як перед стрибком, обличчя знову застигло, закам’яніло. Вмить зістаріло. – Окопи підказали, що вибирати на «гражданці». Вирішив іти в авіаційний або в енергетичний інститут. Солдати, ті, що з першого дня війни в окопах, розповідали, та й на своїй шкурі випробував неодноразово, що без техніки в наш час – нікуди, а це вже, не забувайте, кінець сорок четвертого.

Із заростей з’явився Уссур. Побачивши собаку, Бугров насупився, щока засмикалася, як від болю: