– Соромно згадувати… Слухав Вас, а в душі злість закипала. Рука тоді до пістолета тяглася.
– Та я не в докір, – перебив майор. – Господар зони лютість у таборі сіяв. Формуляр підсував. Ку-уди та-а-м. І слухати не хотів. Прикладеться до сугріву, зарегоче, затрясе тілесами. Мовляв, доки партзбори Монтехрісто проводить і гімни співає, будемо з капітаном гнути-перевиховувати. Не допоможуть прості наручники – строгі припишемо, хоча це й порушення. Від вошей, а не від щей пущай Тигра в «палаці» попариться…
– Неймовірної сили людина. Бачив, як на простих браслетах ланцюжок рвав.
Ніби від холоду, Бугров знизав плечима. Прості браслети – все одно, що дешеві прикраси в жінки на кистях теліпаються. Одна незручність – ланцюжок. Неволя. А строгі… Від найменшого руху кисті браслети співають: клац-клац-клац, не встиг озирнутися – охопили руку, згодом шкіра, м’язи, судини бліднуть, потім і зовсім синіють. До чорноти. Ніякого катування не треба…
Не замполіт і не майор, а громадянин Іванов, як перед цим Бугров, знизавши плечима, мимоволі потер кисті рук, ніби з нього щойно зняли строгі «браслети», і відсунувся від співрозмовника. Як повірити й уявити, що ця уважна людина через обов’язок відправляла Булаха в карцер, нагороджувала «браслетами», виконуючи лише волю інструкції?!
Іванову, який носив погони, про браслети й інші покарання підказувала пам’ять, а цивільна людина – Іванов – біля озера, поміж вільної тайги багато чого б віддала, щоб видіння виявилося сном. Проте начальник режиму сидів навпроти. Живий, відчутний – простягни руку, і пальці зустрінуть не порожнечу, як уві сні.
Тяжко, ніби вергав величезні брили, Бугров вимовляв знайомі слова, але все-таки потойбічні для психіки нормальної людини в нормальному житті: світло, браслети, бур, собаки, вода, сонце…
Знав майор, що в карцер сонце через «намордник» не заглядає й опівдні. Кам’яний мішок і тиша. Усе сіре: і підлога, і стіни, і стеля. Навіть повітря крізь той же «намордник» проривається сіре. Багато можна підбирати епітетів і порівнянь, а якщо коротко, то карцер – це затхлість, сірість, безмовність у безправному глухому часі. Пекло. Лише інколи біля дверей клацає вічко та раз на дві доби крізь «годівницю» сунуть шматок хліба й кухоль води…
У таборі кожен знає: Сибір є Сибір – машина ламається. Інший би давно копита відкинув, а Булах не вгамовувався. Щоразу після карцеру все більше нагадував нитку, хоч на котушку намотуй, але за правду, за людей, за справедливість відкрито стояв. Партзбори проводив, майже не ховаючись. У карцері двічі на добу Гімн виспівував: під час підйому та після відбою.
Мабуть, партзбори й Гімн найбільше дошкуляли начальникові табору. У кам’яному склепі – могильна тиша, і раптом урочисто лунає: «Славься, Отечество наше свободное…» В адміністрації мороз за шкірою ходить. Та хто ж наважиться заборонити виконувати Гімн?! Струнко стояти належить. Мимовільну повагу викликав зек у тих, хто всерйоз сприймав спів. Лють і розгубленість плавилися в неспроможну злість у тих, хто вбачав у цьому шпильку… І хоча багато хто в адміністрації розуміли підтекст, але Гімн – святиня. Нікому не поскаржишся.
Частенько підполковник приходив уранці послухати, як він називав, «молитву» Булаха. Мабуть, і в господаря зони неприборканий зек зачіпав заповітну струну, яку приховував у найпотаємніших глибинах душі і про яку не кожен здогадувався… Дослухає начальник табору «Славься…», завмре надовго в тиші, як стовп, спрямувавши погляд у невідомість, потім раптово сіпнеться, але погляд залишається нелюдський, лихий, доки не сьорбне із заповітної фляжки.
– О! Гімн співає! Перевиховується! Ідейний став. Наш «палац» швидко й кожному вставляє клепку…
Стежа шістнадцята. Лютий та Кроксфорд
1
Деякий час Бугров і замполіт сиділи нерухомо, немов вслухалися у звучання невидимого оркестру, що виводив велично-урочисту мелодію.
Замовк капітан зненацька. Раптово й заговорив: повільно, неголосно – лише туги додалося в словах.
– Якось у службових справах зайшов до Булаха. Під час розмови з’ясували, що на одному фронті воювали. Знайомих спільних згадали. Наступали, але в котлі усе-таки кілька днів «варилися». Мені того разу пощастило, а він, поранений, у полон потрапив. Сьорбнув лиха в німчури. Щоправда, Булах не затримався в таборі. Двічі тікав. Перший раз невдало, – Бугров замовк, здивованим поглядом уп’явся в замполіта. – Вибачте, товаришу майоре, захопився. Точніше, забув. Ви все це й без мене знаєте.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу