Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Дивився формуляр.

– А спину?! Спину ви його бачили?

– Не доводилося, – у голосі майора лунав подив.

– На все життя залишився міченим зі спини – дивитися страшно.

– Цього не знав, – зізнався замполіт, подумки перегортаючи формуляр.

Після втечі Булах партизанив зі словаками, доки не ви-йшов до своїх. Перемогу зустрічав у Чехословаччині. Нічого не прикрасив у розмові зек. Про нагороди лише змовчав. А їх у геолога на двох вистачить, бо навіть на його широченних грудях не поміщаються.

Після війни повернувся фронтовик у геологію, всім інстанціям доводив: Якутія алмазами багата. А без алмазу, мовляв, техніку тепер ніяк не підняти на належний рівень. Війна підказала, що таке техніка. Хто воював, знає: у німця не лише дисципліна й порядок, але й техніка спочатку багато в чому виявилася не рівня нашій. Не таївся геолог. Висловлював усе, що думав. Навіть арешт спершу вважав безглуздою помилкою. Коли в Москву переправили, він на Луб’янці бовкнув: «Хіба брехня? Щира правда». Поговорили з ним трішки, люб’язно поставили кілька запитань, нагадали про полон короткий, про порожній сезон – це, мовляв, не один мільйон народних карбованців мерзлота поглинула. На повну котушку за п’ятдесят восьмою прикрутили: шпигунство, саботаж, шкідництво, антирадянщина та інше.

Про одне й те саме думали служиві. Лише коли переглянулися, мовчання порушив замполіт:

– У час дубів живемо.

– Час жорстокий, тому і дубів народжує. Хоча, не знаю, за що скривдив народ горде й корисне дерево, – від болю скривив губи Бугров. – Таких, як я, не дубом – будяком, бур’яном забагато назвати. Дуб не на будь-якому місці росте. І часу ого-го скільки потрібно. А ми, мов сарана, плодимося й пожираємо все підряд. Та досить… Зчепилися того разу з Булахом не на жарт. Забув про різницю в статусі. Залізли в самі нетрі. Я по-партійному з ним: про ворогів народу, про ЧСІРи [45] ЧСІР – член сім’ї зрадника Батьківщини (член семьи изменника Родины) (ред.). , говорю про загострення класової боротьби, цитатами шпарю з докладів та книжок, а він як гаркне та вріже кулачиськом по столу, а потім тихо та з віддихом: «Ти вже вибач, громадянине начальнику, але коли хочеш щось зрозуміти та лізти в душу, то мізки не тільки наукою набивай, але й воруши ними іноді. Ну, воруши ж, воруши! ЧСІР?! Сам же Сталін сказав: «Син за батька не відповідає!» Вороги… Є й були при будь-якій владі. У будь-якій державі. Довго будуть вороги, якщо їх плекати дурістю владною. Але я до чого тут? Дрючина. Баран, у якого замість мозку курдюк! Подумай сам, який я ворог? У сім’ї вісім душ, а в люди всі вийшли. Хто мене виростив, вивчив, освіту дав? За що ж тепер викреслюють із життя, за що батько воював, а у двадцятому році склав голову; у Вітчизняну сам за радянську владу порох нюхав, у мирні дні її будував і без неї жити не можу. На фронті, у концтаборі у фриців не боявся, знав, за що смерті в очі дивлюся. Пам’ятаєш прислів’я, коли смерть красна? Точно: поміж громади та за правду. А отут у своїх – страшно! Боюся табору. Боюся згнити ні за що, нічого людям не віддати й самому не взяти того, що природа подарувала.

Спробуй хоч на мить у мою шкіру влізти. Не я – ти ворог! Найперший ворог! Жорстока, злісна вража душа, хоч і з партквитком. Навкруги колючка та кулемети. Блатарі в карти програють. Карцер, браслети – дрібниці. А ти – ворог. Раніше вони були. Була й класова боротьба. Невигадана. Брудними справами вороги про себе нагадували. Але після війни, які вороги? Після нацистського «пещення» навіть ті, хто зачаївся після революції, хто чекав німчуру – зрозуміли. Лише найзапекліші спочатку пішли в поліцаї. Зрадниками стали. Хіба можна жменею погані народ міряти? Скільки люду полягло. Мільйони без могил залишилися. Але відстояли землю рідну. Не гнемо хребтину на німця. Згодний, і зараз десь у щілині заховалася душа вража. Із тих, недобитих… Але їх менше жменьки. Золото та алмаз простіше в породі знайти. Будь-яка людина хоче краще жити. Бовкне хтось дурість або критикне виробничий безлад, його відразу ж у вороги. Справжні вороги зачаїлися так, що в мікроскоп чи телескоп не розгледіти. Вороги чекають нашої помилки. Буде народ по-людськи жити – передохнуть враженята у своїх щілинах-схоронах. Про людину, про її життя нормальне думати потрібно – тоді не плескатимуть і язиками. Не буде про що. Гайку можна довго крутити, та рано чи пізно різьблення зірветься. Згадай історію. Що народові завжди потрібно? Хліба та видовищ. Ось і вся філософія більшості. А ти ворог… Не винний я. Ні на копійку не винний. За що сюди кинули – не збагну!