Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Я Тигрі про космополітизм, про преклоніння перед заходом, а він лютий, відчуваю, що може дати волю кулакам. «Яке ж це преклоніння, коли сам ось цими руками давив буржуїв? Разом із тобою давив. Життя не шкодував. А гарному навчатися можна не лише в друга. Від цього добра машина або прилад не стане гірше, а хліб – гіркіше. Не буде шкоди народові від чужої науки. Це ж правда! Подумай. А правду не побоюся нікому повторювати».

Розлютився Булах, думав – пришиє. Ушановував усіх ліворуч і праворуч – не знав зупину. Не соромився ні в словах, ні у виборі прізвищ. Потім раптом глянув здивовано, точніше, розгублено, мов спіткнувся на рівному місці, а коли мовив – у голосі ні страху, ні ненависті, ні злоби. І сьогодні все, ніби перед очима, а слова відповідного не підберу: отут тобі й бридлива туга, і жалість, і ще щось; дивиться – немов я нечистий. «А тепер, громадянине начальнику, можеш іти доповісти, коли самому не з руки до «палацу» відправити. Однак запам’ятай: шізо, бура не боюсь. Табору боюся. Табір страшний. Зсередини лютий. Ти й не уявляєш, що найнестерпніше для людини, хоч і служиш тут.

Бо-оли-ить! О-ой як болить! Найлютіше, що діти, кров рідна, правди не знають про батька… Як витримати це? А якщо дружина, рідні, близькі й діти прирівняють, поставлять тебе в одну шеренгу з падлом і мерзотою, якій і належить тут гнити. Ось у чому страх лютий! А підполковник карцером-палацом лякає… Ворогові такого не побажаю… Хоча ні йому, ні тобі не зрозуміти цього. Не кожна нормальна людина зрозуміє. А в таких, як ти, мізки просіяні. Мохом поросли. Здаєшся живим, а насправді труп – охороняти нема чого…»

Останні слова особливо зачепили, начебто шкребком провів по душі. Ударив під груди. Не знаю чому, Дюма згадав. А той нашого брата так охрестив: «Тюремник – менш розумна істота, ніж замок, і більш тверда, ніж засув». Процитував Булахові – так, мовляв? Посміхнувся Тигра й знову тихо, не підвищуючи голосу: «Якщо таке запало в душу, то не все втрачено».

– А що? Має рацію Булах! О-ой-й, як має! – під час паузи вступив у розмову замполіт. – У справжньої людини повинно бути щось страшніше за смерть…

– Ви про що? – Бугров здивованим поглядом уп’явся в майора.

– Про дітей, Петре Батьковичу. Про гордість батьків і біль. – Іванов, як і невдовзі Бугров, опинився далеко від співрозмовника і від тайги. Не замполіт і не майор, а батько сидів біля багаттячка з дорослими дітьми та з болем. Роки жив із ним. Біль не давав спокою за скалічену долю. Її не хотів спадкувати дітям. Дітям і онукам, що підростали. – І нікуди від цього податися, Петре Петровичу. Говорю, як батько. Це без дурниць та самообману. За найбільшою і суворою міркою. Нічого немає гіршого, ніж непорозуміння й неповага. Тим паче – плювання дітей на батьків. На могили їхні. Булах за «колючкою» швидше зрозумів і відчув. Подумай, сам батько.

– Якось не спадало на думку, – відгукнувся Бугров.

– Уяви: пташенята твої оперилися, на крило встали й не стільки свого, скільки батьківського життя сальдо-бульдо підводять. Висновку доходять не розумом і не серцем, а емоціями та твердим нетерпінням молодості. Угледять цятку або калюжу після дощу – морем-океаном здасться. Суд дітей суворіший і страшніший від нашого. А спробуй прожити без смітинки. Без плями? Спробуй бути справедливим у сім’ї, поміж рідних та близьких?! Прямо або мимоволі можеш когось скривдити або їм здасться, що скривдив. А в Нього – Держава…

Замполіт раптом замовк. Не розумів, як вирвалися слова багаторічної і невиліковної хвороби та болю. Не хотів про це говорити. Вів розмову в інше русло.

– Щось збилися з курсу? – помітивши розгубленість в очах замполіта, винувато посміхнувся Бугров. – Про кого ви? На кому країна?

– Ти ж газетки почитуєш, – неохоче продовжив майор. – Десь та й проскочить у статейці про беззаконня. Про перегини. А коли Очкастого турнули – прямо писали. Чи Сталін не знав про це?

– Про що розмова! Говорити ні про що! – жодного сумніву в голосі капітана. – Усі перегини та перекручення в нашому таборі – справа рук Очкастого кнура. Так і на інших місцях… Самі знаєте: одні – вислужуються. Інші – від нудьги в штабелі грають-розважаються. Часто шкодував наш «винахідник», що «рацуху» не довелося в таборах держави поширити. Мовляв, пізно придумав. Та й Вождь рано з життя пішов. Знаєте, я за порядок і дисципліну, але «штабелі» й «сачки» – це навіть не перегини, не зловживання… Отут і слова влучного не підбереш… Тому не лише товариш Сталін, але й Очкастий хряк, мабуть, у чомусь менше винні.