Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Прибулу до корпусу зечку підполковник зустрічав сам. Обходив довкола, гучно втягував і видихав повітря:

– Ну й дух від вас, синьйоро, як зі стайні! Чи синьйорино? Якщо помилився, вибачайте, – не чекаючи відповіді, підполковник підходив до шафи, подавав халат або плаття зі словами: – Ідіть у душ. Мийтеся гарненько. Поснідайте. Відпочиньте. Потім – до справи. Кабінетів, як для цілого дня, обмаль. Буде обід і вечеря. Головне – сумлінна праця. По-друге, не шелестіти чужими паперами. Є шалапути – усе що завгодно залишають на столах. І по-третє – не базікати зайвого. Ви зрозуміли, синьйоро?

Зечка милася, переодягалася, їла, відпочивала – усе, як обіцяв Господар. Під час роботи жінка часом відчувала на собі пильний погляд. Випрямляючись, обсмикувала короткувате плаття або халатик, винувато посміхалася. Відповідав підполковник розуміючою посмішкою і додавав: «Не вгадав із розміром халатика».

– Продовжуйте, синьйоро. Пробачте, але за циркуляром-інструкцією не можу вас залишати на самоті. Та й орли в нас, знаєте, які літають. На випадок чого – кличте. Образити не дозволю.

Жінка продовжувала роботу. Поспостерігавши, начальник табору йшов до себе. Ніхто жінку не квапив. Почуття відносної волі п’янило. Минуло півдня – ні солоного слівця, ні злісного невдоволення. А що робота брудна, то хіба вдома не доводилося прибирати? Згодом несподівано для себе інколи жінки, витираючи пил, починали підспівувати напівзабуті пісні. Заспокоювалася душа.

– Ви що полюбляєте, міцніше чи слабше? – перед обідом або перед вечерею начальник табору підносив келиха. Помітивши в очах сторожкість, заспокоював. – Премія за гарну роботу. Усе чисто. Без понту.

Більше від незвички, ніж від величини келиха, хміль ударяв у голову зечки. Обід і вечеря завжди затримувалися. Жінка розслаблялася, забувала, де знаходиться. Лише ґрати на вікнах підказували – неволя. Нарешті обід. Справжній, а не баланда арештантська. Закуски, перша, друга страви. На третє – солодке. Апетитний запах, напівзабутий смак п’янили, немов випила ще одного келиха.

– Ну як, задоволені? – запитував підполковник, заходячи в кабінет.

– Дякую, – так звичайно відповідали всі, хоча в деяких жінок на обличчі раптом з’являлися переляк і підозра: невже зараз за все доведеться платити; платити за легку роботу й за душ, за ситий харч і за келих.

– Відпочивайте, – заспокоював підполковник, оглядав жінку оцінним поглядом, виходив, кинувши недбало: – Відпочинете – займетеся моїм кабінетом.

Усе ще не вірячи, що в сьогоднішньому щасті немає ніякого підступу, ті, хто запідозрив негарне, несміливо або з цікавістю переступали поріг кабінету. Господар звичайно сидів за столом, працював із паперами. Легким покахикуванням жінка нагадувала про себе.

– Якщо не заважаю, можете працювати.

Такі слова заспокоювали найпідозріліших і найцнотливіших, але незабаром страх або подив змінювали хміль та злість, ставало образливо, що припущення не виправдалося; у зечки, як це властиво будь-якій людині, пробуджувався суперечливий дух; на якусь мить прокидалася, повставала з небуття стомлена самітністю жінка, якою знехтували. Якої цураються. Хміль та ображена жінка об’єднувалися, розливаючи по тілу тепло бажання. Його спершу вбивали й витруювали днями, місяцями, а то й роками, але воно знову народжувалося у в’язницях, на етапі, тут, у таборі, зігріваючи душу хоча б уві сні…

Жінка викручувала ганчірку, з люттю мила підлогу, немов товсті й широкі дошки були винуватцями її страждань. Підполковник задоволено посміхався роздобрілим обличчям, брови його по черзі підіймалися й опускалися, ніби вступали в гру з коротким подолом, що ластився до оголених ніг.

Найбільше подобалося йому, коли жінка мила підлогу не на колінах, а перегиналася в попереку, ставала, як він говорив, буквою «ге». Високо оголені ноги збуджували сильніше за все. Господар кабінету сопів. Обличчя наливалося кров’ю. Лисина темніла. Ковтнувши з фляжки «сугріву», начальник табору підводився, нечутно рисячим стрибком опинявся біля жінки й зі словами: «Мовчи, а то уб’ю» натренованим рухом зав’язував поділ плаття або халата на голові, розривав із тріском труси й, притискаючи жінку до столу, згинав у попереку, звіріючи від звуку розшматованого трикотажу, від страху жертви та неправдоподібної білизни тіла, що місяцями не знало сонця й тепла.

Від несподіванки й страху майже всі жінки завмирали, не пручалися, не кричали, а деякі, збагнувши що до чого й не сумніваючись у здогаді, з радістю навалювалися грудьми на стіл, вслухалися, як наповнює плоть п’янкий біль, біль бажаний, напівзабуто-солодкий і ніжний, що іноді змушував ночами підхоплюватися з нар…