Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Давно згас день. Сонце ледь пробивалося крізь стіну тайги. Притихло озеро. Уссур поведінкою підказував: мисливці пішли, зібравши здобич. Пес, як і наказано, спокійно тримався господаря. Зазвичай ходив поруч, біля лівої ноги. Найулюбленіші команди: гуляти, слід і взяти. Вільно нишпорячи поміж кущів і дерев, вівчарка лякала звірка чи птаха, в іншому місці знаходила нору або лігво великого звіра, від чого мимоволі на зашийку шерсть ставала дибки. Безліч запахів відчував пес: нудотні пахощі різнотрав’я й кущів, свіжі й давні запахи тварин, що бігають, плазують та літають. При наближенні господаря мешканці тайги намагалися швидше зникнути чи зачаїтися.

Гарна команда «гуляти». Але для собаки, такого як Уссур, найбажаніше почути звук запобіжника пістолета чи автомата, та головне – команду крізь стиснуті зуби: «с-слі-і-д», а особливо – «в-з-зя-зяти-и». Заради цієї миті службовий пес збирає сили, на полігоні плазує на череві, бігає по колоді й по східцях, стрибає крізь палаючий макет стіни й кидається на підступного, здатного на будь-яку підлість «ворога», зараз одягнутого в товстий, до п’ят ватяний костюм, куди люто вгрузають ікла й пазурі…

А позаду господаря Уссур ходити не любив. Дивна команда. Незрозуміла. Немає на потилиці в друга очей, і прилад, що плює вогненним гуркотом, висить на боці. Ніхто й ніколи не нападав зі спини.

Смішні люди. Покрутилися-покрутилися й знову повернулися до багаттячка, що погасло. Під час прогулянки більше говорив господар, а біля вогню – Бородань. Це йому служив Барс. Охороняв. Згадавши собрата, Уссур нашорошив вуха, принюхався. Із Барсом завжди тримався напоготові. Сильний і сміливий пес. Серйозний. Нікому в бійці не поступався. Незрозуміло, де подівся? Хіба можна господаря залишати самого? Вівчарка підійшла ближче. Від одягу Бороданя ледь чутно пахло псом. Давній запах. Не міг такого собаку втратити господар. Раніше Уссур із повагою ставився до Бороданя, а тепер не знав, як бути. Людина без собаки й без приладу, що плюється вогнем, неповноцінна.

Уссур захоплювався господарем. Рухи не метушливі, чіткі, умілі. Дивився й Бугров, як майстерно розпалював замполіт багаттячко. З-під акуратної гірки трісок визирали суха хвоя й тонке галуззя, потім – товстіші гілки. Немов прицілюючись перед останнім стрибком, Іванов оглянув споруду з дров, чиркнув сірником – хвоя спалахнула. І затанцювало язичками цуценят полум’я… Пес відступив від вогню.

Капітан подумки повернувся до оповіді майора, почутої на озері. Кілька років прослужили разом, а душі кожного до сьогоднішнього вечора не торкалися. У таборі вважають замполіта щасливчиком. Живе з користю для себе та інших.

Розгорялося вогнище. Сутеніло довкола, немов вогонь відбирав світлу силу раннього вечора. Зі свого місця Бугров не бачив собаки, але чув його подих, зітхання або легкий удар важкого хвоста. Без Барса тепер Уссур – найкращий пес у таборі…

Бугров і замполіт дивилися на вогонь, переосмислювали сказане, подумки просівали те, що можна розповісти, а що приховати; хотіли поділитися таємним, але стримувалися, бо знали, як і зеки, що в цих місцях «настукати» можуть стіни, дерева, кущі…

Надовго замовк капітан. Мовчав від незвичної сміливості й страху. Людина, яка оголюється не криючись, знову переживає минуле. Знову падає, набиває ґулі, рве тіло об колючки – болять, відкриваючись старі рани. Кровоточать.

Не тривожив замполіт Бугрова. Терпляче чекав, коли той набереться сили, щоб знову добровільно крокувати босоніж по тому вугіллю, яке залишилося жити від багать минулих…

– Товаришу майоре, скільки нового й забороненого відкрив Булах! Устигай думати-перетравлювати. А тут Пленум липневий. Берію викрили. Нокаут. Підводишся – паморочиться голова. Жодної путньої думки. Довго потім голова тріщить. Тіло, як із вати, – чуже… Умів переконувати Булах. Голос без внутрішнього страху, як в інших. Найчастіше страх перетворює людину на боягуза, штовхає на підлість.

Розмова, Берія, бійка – одне з одним зійшлося. Повіяло тривогою від Тигри й Сивого. Ожив якийсь черв’як. Потроху почав замислюватися. А людина, товаришу майоре, коли почне думати, зупинитися не зможе. Як вагон: звільнили від гальм і колодок, зрушив із місця – пішов під ухил. На собі перевірив ще раз. Місяцями не підходив до Булаха, хоча тягло, як п’яницю до пляшки. Раніше жив, немов лялька в театрі: смикнуть – підніму руку чи побіжу. Не розумів наказів. Виконував. Не перепитував. Та й заборонено статутом. А тут, у таборі, мізками заворушив. Ночами не спав. Ледь задрімаю й схоплююся мокрий від поту. Лячно іноді ставало. Але поступово змінювався. Самому об’єктивно міркувати не легше, ніж паралітикові навчатися ходити…