Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Тим, хто пручався, господар кабінету через поділ затискав долонею рот і сичав у потилицю:

– Задушу, с-су-ук-ко-о! С-сто-оя-яти! С-сто-оя-яти-и, ядрен-на-а ма-ати! А то собаку напущу! – у голосі звучала така люта погроза, що жінка німіла і від страху, і від незвичних слів, і від рику вівчарки біля дверей. – У, дурепище! Так у мене ж три кульки вшиті!!! Осідлаю – витимеш від щастя…

У зоні будь-який зек знає про кульки. Той, хто вшив, ходить героєм. Цікавість і хміль знову поєднувалися, а незабаром деякі з тих, хто пручався, і справді починали стогнати, з радістю віддаючи груди в сильні й умілі долоні.

– Затанцювала, кобилко. Заіржала, – тяжко видихав підполковник. – Давай, птахо. Танцюй… Перебирай копитками… Піддай! Ще піддай…

Рідко хто з жінок залишався ображеною. Відтоді, як підполковник ушив у плоть три кульки, не сумнівався в собі, і, незважаючи на роки, відчував себе молодим жеребцем-запліднювачем, із вдячністю згадуючи Профа за добру маленьку пораду для великої справи.

– І дивіться, синьйоро, про наш цирк нікому нічичирк, – усіх жінок, особливо непокірливих, ласкаво попереджав підполковник. – У цирку балакучі та необережні зриваються з-під купола й, самі розумієте, з такої висоти – ущент, – не чекаючи відповіді, він піднімав, мовби наколюючи великим пальцем підборіддя жінки, і хрипів: – Ти зрозуміла, падло! Дивися, пискнеш – відразу в штабель підеш… Своєю рукою, с-су-уко, доставлю…

Ніхто за всі роки не проговорився, не поділився «пригодою» навіть із найближчою подругою. Мовчали навіть ті, хто пручався до кінця. Про стукачів знає й пам’ятає кожен зек. У зоні можуть «настукати» навіть стіни.

Найчастіше при зустрічі з Господарем жінка мимоволі чепурилася, посміхалася, але він рідко удруге когось запрошував прибирати кабінет. Щоранку в адміністративний будинок призначали іншу зечку. І так день у день, рік у рік.

Підполковник особливо уважно придивлявся до кобилок колишніх високих чинів. Із такими головне – обрати вдалий момент. Пещені й норовисті, у таборі вони зазвичай швидко утихомирювалися. Протягом усіх років Кроксфорд не знав поразок. Не залишалося необ’їжджених. Найбільше збуджували непокірні, ті, кому пощастило хоча б раз скинути сідока.

Надивився свого часу підполковник на знаменитостей. Слухав зі сцени Русланову, перевиховував дружин таких високих чинів, про яких боявся не говорити – навіть думати! Але жінок, що втратили молодість, не любив. Та й небезпечно таких сідлати. Мало як життя поверне. Не міг зрозуміти, чому дружини апостолів [46] Дружини Молотова, Калініна, Поскрьобишева (ред.). за «колючкою» живуть? Як вони опинилися в таборі? Спеціально їздив в АЛЖИР [47] Актюбинський табір дружин зрадників Батьківщини (ред.). до товариша. Бачив, як «високі» мамзелі вошей давлять. Запитував, дивився формуляр, але не вірив ні очам своїм, ні вухам.

Не мамзелі – мара якась, та й годі. Одне знаходив пояснення: мабуть, потягнуло чоловіків на молодняк. Коли ж показали невістку САМОГО [48] Дружина Якова Сталіна (ред.). , підполковник так розгубився, що, приїхавши додому, кілька днів не помічав кобилок у кабінеті й ті на деякий час залишалися необ’їждженими.

Багато фляжок «сугріву» спорожнив тоді ще молодцюватий начальник, але зрозуміти нічого не зміг. В одному впевнився: Сталін – не просто найвеличніша людина, але й найсправедливіший і непідкупний із всіх, кого народжувала земля. Якщо є наказ про ЧСІРів – він стосується всіх. Навіть невістки Вождя.

Усі дні перебування в АЛЖИРі поглядав на найвідомішу зечку. Дивився й на роботі, й у бараці. На його прохання приводили її до кабінету. Розмовляв. Як і в себе в таборі, почастував обідом, але на більше не зважився.

Минули роки. Часто пригадував молоду й поважну зечку, але не осуджував себе. Радів, що зміг приборкати неприборканий норов і цікавість. Що ж, уціліла одна – вважай, її й не було. О-она скільки необ’їжджених та чужих пасеться – на всіх не вистачить, навіть якщо прожити не один вік.

Невеселий і похмурий ходив зонами підполковник. За найменшу провину призначав карцер. Як житиме, якщо чутки справдяться? Знову, як давно, доведеться переходити на блатних кобилиць. Із ними простіше. Безвідмовні. Навіть нецікаво. Сідлаєш, мов зі своєї стайні. Інша річ – чужа. Тим паче, та, яка жодного разу не знала джигіта…

Лебеді, постріли, розмова про Кроксфорда – зник настрій відвертої бесіди. Замполіт не квапив Бугрова. Багато про що хотів виповісти, але життя привчило мовчати й чаїтися, приховувати наболіле. Не зрозуміє капітан болю, нагромадженого з ХІІІ з’їзду. Сам до кінця не все з’ясував, або не схотів, якщо бути відвертим. Має рацію капітан. Не кожен піде голіруч на ніж, як Булах. А правда у високих кабінетах часто буває страшнішою від ножа чи пістолета…