Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Бадьоро крокував бранець, а «конвоїр» придивлявся до слідів, начебто здобич вистежував. Відчував, десь тут перетнуть шлях Булаха й Сивого, а може, й підуть однією стежинкою. Здається, усе продумав при підготовці, але на душі неспокійно. ВТЕЧА – вона завжди ВТЕЧА. Хоча б раз поглянути на місце ночівлі друзів. Досвідчене око багато чого помітить. Макар посміхнувся. Уперше, хай подумки, але назвав Булаха та Сивого своїми друзями.

Пустельна й неходжена тайга. Тільки звірина «азбука» траплялася в дорозі. Неподалік блиснула гладінь озерця. Обережний погляд – нікого. Довелося звернути з малопомітної звіриної стежинки. Який перекус без чаю?

Ще в таборі банку з-під томатної пасти пристосували під казанок. У дорозі в ній варили юшку, кип’ятили чай. Одного разу Проф здивовано дивився на Амбу. Той, не кваплячись, вертався до багаття із повною банкою води, але раптом заметушився, впав на коліна, по-собачи припав носом до землі. Час та негода майже стерли чи то вовчий, чи то собачий відбиток.

– Невже вовк? – бурмотів слідопит-мисливець, вдивляючись у ледь помітні незрозумілі відбитки осторонь звірячих.

Макар переможно зітхнув, зрозумівши, що помилився. Пробіг не вовк, а пройшли собака і кілька чоловік. Поміж них – здоровань. Макар приклав своє взуття. Приблизно той же розмір. Поміж вільних і зеків таке лаписько лише в нього й у Булаха. Взуття Сивого – розміром із долоню. Заспокоївся. Не проходив тут Булах. До табору далеко. Зазвичай ПОГОНЯ наздоганяє раніше.

Утікач, про всяк випадок, озирнувся. Нікого. І знову подався до озера. Розплескав воду. Залишилося півбанки. Не розумів Макар, чому непокоїли сліди? Що турбувало?

Він прискорив крок, але не дійшов до бранця, раптом зупинився, поставив на землю банку й повернувся назад. Геологи інакше ходять. Куди й чому квапилися незнайомці? Широчезний крок. Люди не йшли – бігли. Так мисливці наздоганяють підранка… Сліди стали чіткішими. Макар зупинився, вилаяв себе. Схибив! Дуже хотів, щоб друзям пощастило. Сліди переконували: тут уже не четверо пройшло – двоє. Менше за розміром взуття майже нове. На п’ятах і носках лише намічалася потертість, а на підкові не вистачає цвяха. Більші за розміром сліди від старого черевика. Хто петляв по-заячи, щоб заплутати слід? Ближче до берега на людський відбиток лягла пазуриста лапа. Звірисько – велетень! Такий слід залишить не кожен вовчисько чи службова вівчарка.

Макар розташувався під кущем й уважно огледівся. Судячи зі слідів, не сірого боявся втікач. Із ножем чи з дубиною від самотнього вовка Булах відіб’ється. Небезпечніше за чотирилапого звіра – двоногий, той, хто дивиться на людину крізь приціл. За озерцем пролетіла сорока. Ось сліди самотнього зайченяти. Косий стрибав якось неохоче. І вуха не нашорошені. Одне «дрімає» на спині.

З узвишшя добре видно згарище. Внизу – болото, а між ними з голубіні неба проглядала розкоса синь ще одного озерця. Поміж кущів промайнула гілляста голова. Лось, немов на живих ходулях, прямував на водопій.

Макар продовжував вивчати сліди. Нічого не зрозумів. Менший слід – не Сивого. Але ж не міг Булах залишити товариша. Того, з ким ділив хліб і нари. На душі на мить відляг-ло і знову перехопило дух. Лише ЛОВИТВА могла змусити розійтися ВТЕЧУ. Зсутулившись, стояв утікач над великим та меншим слідом із відбитком підкови. Армійський чобіт. І собака не лайка – вівчарка. Здалося, серце зупинилося. Вилиці й ніс, біліючи, кам’яніли мармуром.

На моху між озерами легко читати слід. Жодного сумніву – пройшли двоє. І вівчарка… Дивно поводився незнайомець. На останньому спуску біг не по тверді, а по м’якому мохові: «Дивися, ось він – я!» Сліди оперезали озеро. Слідопит зменшив швидкість. Хіба втікач дарма натоптуватиме ноги? Одне бентежило: на другому колі велетень намагався ступати слід у слід.

Несподівано Макар зупинився й повернув назад. Певно, не тільки його здолав сумнів. І господар вівчарки в цьому місці уважно вивчав відбитки. Чітко видно вм’ятини від його колін і кистей рук. А собака нетерпляче рвав повідець. Переконавшись, що втікач справді намотував друге коло, людина в армійських чоботах поспішала за вівчаркою.

Гра в хто кого наздожене тривала. Уже близько озерце. Закінчувалося друге коло. Не розумів хлопець, що його турбує. Чітко читав слід людини з вівчаркою. Пес ішов упевнено, не збивався з ходу вже по третьому колу.

Макар перейшов на крок. Потім зупинився. Уважно зчитуючи великий слід, опустився на коліна, помацав мох. Не сумнівався: в цьому місці велике взуття потурбувало землю лише раз і пропали відбитки. Губи Макара-втікача з гордістю ворухнулися за дії втікача, що залишив відбитки: «Вті-і-кач! Оце та-ак Була-ах! Молодець!»