Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

На протилежному березі ніхто не виходив із води. Лише сліди ПОГОНІ оперезали озеро. Сумніви змусили зупинитися. Де помилився? Не втопився ж Булах? Не причаївся і в заростях. Рано чи пізно навчений звір відчує втікача… Недарма ж ПОГОНЯ, узявши озеро в кільце, пройшла й цим берегом.

Неподалік води й кущів обривалися останні сліди від ноги й жердини. Макар ляснув себе по лобі. Відразу не здогадався, кендюх! Булах не виходив із води, а залишив озеро за допомогою жердини. Слід треба шукати не біля води, як робив він і ПОГОНЯ, а далі від води. Задоволена посмішка скривила губи, хоча розумів: без собаки доведеться довго обстежувати берег, доки знайде перший відбиток.

Втікач поставив себе на місце ПОГОНІ. Пошукає-пошукає, а потім, коли не вистачить свого розуму, піде, як пропонує інструкція, по більшому колу…

Усе було так, як «прочитав» слідопит-мисливець. Коли відійшов від краю озера, натрапив на сліди ПОГОНІ. Після заростів малини сліди вівчарки й чобіт різко повернули вбік болота та злилися з відбитками друга. Підтвердили здогадку Макара відбитки великого розміру взуття, які повели до озера. Ось вона – перша глибока вм’ятина. Не вийшла, не вистрибнула людина з мілководдя, а знову перелетіла, скориставшись жердиною, на прибережну сушу. Не втримався Булах на ногах, пошкодив килим моху підошвами, колінами та руками…

Зрозумівши, що має рацію, Макар повернувся до Пахана. Той залишався біля місця, де ПОГОНЯ вийшла на стежку ВТЕЧІ. Проф підхопився, намагаючись із виразу обличчя хлопця зрозуміти, куди підуть тепер. Не дивлячись на бранця, Макар обмацав ремінь, вузли мотузки й покрокував слідами тих, хто «грав» у схожу на дитячу забаву – хто кого наздожене. Без сумніву, пес, прихоплюючи свіжий слід, тягнув щосили.

Наближалося болото. Проф не здогадувався про трагедію, яка нещодавно розігралася тут. Тупотів мовчки. Радів, що йдуть не бездоріжжям, а хоч поганенькою, але стежкою. Уже забув про втечу, дибав, мов теля на мотузці. Макар часто перевіряв, чи не послабіли вузли на путах бранця, чи не перетер мотузку або ремінь. Це лише здавалося, що Макарові байдужий той, від кого життя в таборі залежало більше, ніж від Лютого чи Кроксфорда…

Юнак смикнув мотузку. Гидлива усмішка скривила губи. Побачив би зараз хтось всесильного Пахана…

Усе ближче болото. Зметикував Булах. У болоті будь-який пес втратить слід. Але незабаром Макар захвилювався. За всіма ознаками – драговина непрохідна…

Погоня прискорювала крок. Не усвідомлюючи цього, юнак теж прискорив ходу, але незабаром спіткнувся на тому ж місці, де Бугров сидів біля Барса. Рівне місце. Важко спіткнутися. Хлопець чортихнувся й, підводячись, помітив стріляну гільзу. Промайнула надія, що випадковий постріл порушив пустельну тишу. Придивився – поміж опалого листя круглилося кілька жовтобоких смертоносних «жолудів». Мох у цьому місці порушений сильніше, глибше. Поряд – уламки гілляки. Підняв. Кора зірвана місцями. У вм’ятинах живе тіло дерева. Ікла. І бурі плями. Кров…

Порушений мох облямовував кущ. Гілки зрізані не сталевим лезом, а свинцем… Тут відбитки взуття закінчувалися. А собачі залишилися поряд із двома уламками зі слідами іклів. Неподалік куща ледь височів свіжий пагорб із дернини та кам’яних брил. На совість попрацював той, хто натиснув курок автомата. Досвідчене око відразу оцінило, що вовк і ведмідь не дістануться до того, хто навіки залишився в тайзі. Осінь прикрасила багряним золотом останній притулок уже вільної людини…

Багаттячко під умілими руками спалахнуло від першого сірника. Боязке полум’я можна було умертвити шапкою чи долонею. Макарові на мить здалося: поверне голову – поруч Булах. І вони продовжать ту давню розмову в зоні, коли вперше зустрілися після карцеру біля такого ж тихого багаттячка…

Пригрівало осіннє сонце. Ярилося в чистодзвонному просторі. Але холодно й порожньо на душі в Макара. Порожній погляд турбував бранця, як зазвичай лякає невідомість. Проф збагнув: поряд могила. Тепер зрозумів, чому недоумок карячився між озерами. Тільки яка користь чужі сліди розплутувати? Сидить філософ, ніби рідну неньку поминає… Ось-ось сльозою вмиється…

Не відав Пахан про втечу Булаха й Сивого. Не здогадувався, з ким назавжди прощався Амба. Не тьохнуло серце радістю.

Догоріло вогнище. Порожнім поглядом Макар дивився на жаринки, що ледь дихали, а коли згасли, згріб гарячі залишки в долоню, розсіяв на кам’яно-багряному свіжому пагорбі й пішов. Не озираючись…