Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Обклало життя прокляте… Куди не кинь – ножиці й червоні прапорці… Облога! Чортова облога й нікуди від неї не втекти…

– Так на який тобі хрін смердючий облога, Амбо? Дай тільки до місця дістатися! Відвалю – на два життя вистачить! Маестро, Верблюд – мало хто вміє по-справжньому жити! Взяли касу, ще що, або на гоп-стоп кого – отоварилися трішки. Цього досить. Зайве в очко та в буру [49] Очко та бура – гра в карти (ред.). спустять, само собою, – шмарі відвалять; будь-яка баба грошву любить, а фрафочки за монету – що душа побажає. Ні-і, дрібнота жити не вміє, не знає, що таке ентеліктуальна житуха. Кодло – воно що в нашому світі, що у вільних – єдине. Людиська люб-лять міцну руку. «Шістці» керівник потрібен. – Відчувши в голосі й у поводженні хлопця розгубленість та тривогу, Проф пожвавився, почав утовкмачувати, що він, Пахан, не яка-небудь «шістка», а справжній мар’яжний король. Із кожним словом голос бранця звучав упевненіше, поступово повернулися звичайні вислови й поблажливість в інтонації Господаря зони. – За всіх часів і скрізь світ тримається на страхові, волі, поклонінні. А з вас, юний друже, буде путня людина. Ви за всіма параметрами – ватажок! Зрозумієте, що до чого в житті – великою людиною станете. Справжнім Паханом. Повірте моєму досвіду…

– Заткнися, гнидо, – пафосні теревені дратували, тим паче зараз, коли вирішувалася доля. Ще є час, і можна повернути в будь-який бік – варто лише просіку перетнути. – Що, вчена сверблячка поперла?!

– Так я, Амбо, нічого. Ти ж у натурі тямущий корєш. А досвід – річ наживна. Головне – не проморгати… На ту карту поставити…

Бранець замовк і знову взявся за їжу. З останніми словами Макар згодний: найцінніше в житті – правильну стежку обрати. Ось воно – головне роздоріжжя життя… Хто підкаже потрібний поворот?! Не до тещі ж на млинці зібрався. Від ненависної, злісної тещі можна й п’ятами накивати… Заручник обставин підняв голову, вслухався в тайгову тишу, подивився на небо. Настане ранок – заверещать пилки, застукають сокири, й земля здригатиметься від важких ударів. Макар кинув косий погляд на колишнього Пахана, примружився, як перед стрибком у воду, стис кулаки-пудовики, начебто відганяв останні сумніви, і зробив крок до бранця.

– Нажерся?! Давай руки!

– Ти чого, Амбо? Ти чого? – Проф відхилився, мов від удару, намагаючись водночас зазирнути в очі.

– Руки! Швидко! – нетерпляче наказав Макар.

Бранець утер долонею масні губи й простягнув руки. Він подовгу їсть і п’є, не стільки вгамовуючи голод і спрагу, як насолоджуючись напівволею. Після їжі йому відразу зв’язують руки, а на ніч путають і ноги… Тайговик уміло стягнув кисті мотузкою, посмикав, про всяк випадок, вузол, і сів. Застиг поруч.

– Амбо, ноги забув, – нагадав Проф, по-вовчи зачувши неясну тривогу, але не дочекавшись відповіді, повторив: – Копита звільни. Як ітиму?

Джовба відчуженим поглядом ковзнув по нелюду. Була б на те його воля, здав би поганця Лютому поблизу зони! «Товкапітан» довго не з’ясовуватиме обставин. Йому враженята й рецидивісти – мов вовчиську голодному отара овець без нагляду. Та й Лютий у чомусь підневільний. За буквою закону без суду й слідства не може роздавити гниду. І Закон зони не дозволяє зеку здати вбивцю ментам. Ножиці.

Ні серцем, ні совістю Макар не сприймав подібні ЗАКОНИ ВОЛІ й ЗАКОНИ ЗОНИ. Завжди й скрізь гнид та пацюків на місці давлять…

– Чо сидимо?

– Н-ед-доноску! – розв’язавши бранцю ноги, Макар скомандував: – П-пі-шо-о-в!

– Пішли, Макарчику. Пішли. Куди топати?! – Пахан вважав себе гарним психологом. Та воно так і було. Але біля багаття з варивом прорахувався.

Джовба витягнув руку вперед, мовляв, тупоти стежкою, що вгадувалася біля просіки. Сам не квапився, не підганяв і вбивцю. Як жити далі? Хотів розпалити багаття й у грі полум’я пошукати відповідь. Найважливіші рішення дід привчав приймати біля багаття. Небо по-нічному залишалося темним, хоча відчував – світанок на підході.

Не розумів Проф, куди йдуть. Судячи з просіки й стежки – житло поряд. Що надумав недоумок? Може, вирішив добути документи та рушничку? Або вийшли до залізниці, як планували на початку втечі?! Чуття підказувало: ось-ось вибіжать будинки, а то й собаки голос подадуть. Тривога липким потом розлилася під сорочкою, гучними ударами віддавала в голові.

Селище відкрилося несподівано. Бранець зупинився, немов із розгону урізався в невидиму стіну: «Невже здасть ментам?» Пригадав фразу біля варива про прокурора, суддів і свідків. Отямився від стукоту у вікно крайньої хати. Від серця відлягло. «Лягавка» в руїнах не розміщається.