Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Якого хріну? – скрип дверей злився з напівсонним голосом.

Слідом за Профом і Макар полегшено зітхнув. Кінець дороги… Ще до втечі, повертаючись із лісоповалу, бачив, як недавній зек, а тепер вільнопоселенець, ремонтував хату, по-господарськи ганяв чаї біля самовара з молодицею в тілі.

– Амбо??! – у хрипкому шепоті лунав подив. – Ти з ким?!

– Забирай «гостя», Бику. – Макар штовхнув бранця до колишнього бригадира.

– Ви откєда? – Бик здивовано витріщився на звіроподібних гостей. Адміністрація й зеки після повернення Лютого не сумнівалися: трійка втікачів вирвалася на волю.

– Падла розповість, якщо духу в гниди вистачить… За «корову» корєша тримав. Відмичав Маестро. – Макар труснув бранця. – Не забудь зазирнути до речового мішка…

– Ти куди? – Бик зловчився підхопити Профа біля стіни.

– То моя турбота, – скрипнувши дверима, кинув на ходу Макар.

Через дорогу за посадкою прожектори на вишках сліпучим парканом відбивали кордон волі й неволі. Порушить хто заборонну межу – й оживуть спарені кулемети. Засіють простір свинцевою зливою.

– Ти чо, корєш? Підождь! Розберемося! Чо, Профа сповив?

– Бику, мочи Амбу! – вигукнув Проф. – Він! Він Маестро пришив…

– Підождь, Амбо! – від команди Пахана ноги звично ступнули вперед, але пальці, ковзнувши по мотузці на кистях гостя, зупинили господаря хати. У зоні й на поселенні Бика вважали авторитетним і розважливим зеком. – Зберемо людей. Поговоримо…

– Мені додати нічого. Ваш корєш – самі й розбирайтеся. У мене своїх турбот по ніздрі. – Зрізуючи кут, Макар покрокував цілиною вбік тайги, поглядаючи через плече: чи ніхто не йшов назирці.

Дружина Бика нічого не зрозуміла з коротких фраз, що долинали із сіней. Здивовані погляди тих, хто залишився, штовхали Джовбу в спину. Підступаючи ближче, темна стіна тайги квапила з вибором. Чи варто решту життя провести у ВТЕЧІ? Без Жеки й друзів жити. Небо на сході ось-ось втрате темряву, але похмурішою здалася тайга. Напрямок угадував звіриним чуттям і досвідом тайговика. Мисливця. Зараз, залишившись сам, почувався зацькованим звіром.

Стежка. Після бурелому висвітилася просіка, й відразу затемнів вивертень, на якому нещодавно снідав бранець.

Вдалий утікач роздивлявся повалене дерево: така махина – і звалилася. Коріння чому підгнило? Чи попрацювали різці норного звіра? Завирувала стихія – і амба… Сумніви налягли на втікача. Ще не пізно рвонути в засніжено-зелену вільність подалі від ЗОНИ й від ВОЛІ, від почесного та грізного прізвиська, яке в таборі вагоміше за ордени і зброю. Воно може врятувати честь і навіть життя…

За спиною прокидався світанок. Добровільний в’язень присів на вивертень і застиг брилою. Не помічав і не чув нічого навколо, не думав про те, що відбувається в хаті Бика чи в таборі…

Не встиг Бик зібрати авторитетних мужиків, а «своя людина» підняла з ліжка начальника табору й доповіла про неочікуваних гостей. Оперативники кинулися до хати Бика, а Бугров із двома підлеглими вирушив по свіжому сліду. Недовго тривала погоня. Волохатою статуєю відкрився втікач. Та він нікуди й не збирався йти. Здається, сидить Амба – не розгледіти в темряві. Стукач, чи що, наплутав?!

– Тих-хо, – Бугров приклав палець до губ. Дивно. Притопав сам! Притяг Профа! – Брати почекаємо.

– А якщо клеє дурня? – у голосі старшого сержанта – сумнів. – Посидить-посидить – і підірве…

– Видно, корєшків чекає, – зашепотів молодший сержант, заспокоюючи псину. – До пуття вирішили, товкапітане. Прилетять голуби-сизокрили, а ми тут як тут. Тепленьких і пов’яжемо. Ось і усе дуркування…

– А якщо прийшов здаватися? – висловив припущення старший сержант. – Мовляв, сам заявився. Не піймали?!

– Почекаємо, – повторив Бугров і, подивившись на небо, наказав пошепки. – Молодший сержанте, в таборі доповіси обстановку підполковникові. Дивися, не злякай утікача. Стороною обійди.

– Слухаюся! Вужем. Зміюкою прослизну…

Вушанка солдата збила з куща останнє листя, уціліле після морозних листопадів.

Бугрова морозило. Але здригнувся не від холоду. Згадав, як у недавній погоні ожив у перестуку автомат і листя з куща посипалося…

– Дивися, старшой, братимемо – зброю не застосовувати. Лише живим!

– Слухаюся, товкапітане, – у холодному шепотінні керівництва почулося стільки погрози – старший сержант мимоволі відсунувся. Із втікачами ніхто й ніколи не церемонився. Не виносили й на собі… – А по ногах?