Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Не стріляти. – Погляд Бугрова ковзнув по Вірному. – Собаку без моєї команди не спускати.

– Як так?! – Старший сержант блимнув на капітана, мов на прокаженого. – Слухаюся.

Тайгу заполоняв світанок. Бугров вдивлявся в закутану волохатою шкірою фігуру. Невже Амба?

– Справжній звір. Умостився й заснув на вивертні, – немов прочитав думки капітана, прошепотів підлеглий.

Так здавалося не тільки людям. Вірний не зводив очей із чудовиська. Шерсть на загривку собаки від страху ставала дибки. Пес пригадав запах людини, хоча та давно залишила табір. Ворожий запах зони перебивав сморід лютого звіра. Від ведмедя вівчарки тримаються подалі й неохоче кидаються на нього навіть за наказом господаря…

Відсторонився від зовнішнього світу втікач. Причаїлася під кущем сторожка погоня. Підполковник вислухав молодшого сержанта, роздивляючись кімнату Бика. Не утримався від тяжкого зітхання господар зони. Шкода Профа. Хоч і в авторитеті, але визнають на розбірці винуватим – амба. У будь-якому таборі дістануть. Пошта в зеків працює надійніше від державної. Не сумнівався начальник табору, чий ніж отримав Маестро. Розумів, чому Амба здав Профа Бикові. Чистеньким, падло, хоче жити. Не порушив Закону Зони. Артист… Подивився на все ще зв’язаного й приголом-шеного Профа.

– Отже, говориш, Амба на пеньку.

– Так точно, товпідполковнику. Брилою застиг. Темінь. Пики не розгледіти. Однак не на пеньку – на вивертні. Нічого не чує. Мов глухар на току. – Молодший сержант не зводив захопленого погляду з керівництва. – Артист! Циркач! Бігав, бігав і здратуйте – наше вам із кисточкою… Коно, та й годі. Кроксворд!

– Гарно міркуєш, – механічно відповів підполковник, укотре кидаючи косий погляд на Профа.

– Точно спить, – перехопивши погляд Господаря зони, посміхнувся молодший сержант.

– Нехай відпочиває. Вимотався, бідолаха, – у звичній манері пожартувало керівництво.

Велика радість повернулася в зону. Усі втікачі не вирвалися на волю. Жодна сволота в управлінні не підсидить, не проковтне, як трапляється в голодний час зі слабким у вовчій зграї. Сьогодні ж доповість по інстанції особисто самому Захватаєву.

Тривоги й турботи залишилися позаду. Тепер не гріх розважитися. Душу потішити в нудоті глухоманній. Губи самі собою прошепотіли: «Душу потішити».

– Отже, кроксворд Амба метикує?! А ми йому зустрічний! Та такий, що наш Срібносивенький не розгадає…

– Так точно, товпідполковнику! Чому ж душу не потішити! – Очі молодшого сержанта заблищали радістю, хоча не уявляв, що придумає керівництво. – В останні місяці одні збитки. Жодного «приходу» для душі.

– Поті-і-шимося! – обмірковуючи останні деталі спектаклю, повільно почав підполковник, але закінчив упевнено: – Цирк поставимо не гірше, ніж у столиці на Цвітному бульварі. Бував, младшой?

– Ні!

– Що ж ти, голубе-сизокриле?! – Й одразу жартівливий тон змінився на стурбований. – Впевнений, що Амба не підірве?!

– Куди йому! – Служивий здивовано знизав плечима. – Товкапітан зі старшим сержантом пасуть! І Вірний при них! Вірняк, товпідполковнику. Певно, корєшків чекає, падла. Або здає себе. Мовляв, звідки вибув – туди й прибув…

– Якщо здається, тоді забирай Профа, речовий мішок і дуй на зону. – Господар табору поглянув на годинника. Ось-ось підйом. – Вигорить концерт, як надумав, – сержанта одержиш, младшой. І відпустку надам. Але дивися – дереву, камінню нічичирк…

– Так точно! Могила…

Від вахти донісся дзенькіт. За першим ударом пролунав другий, третій – радіючи новому ранку, залилася веселим передзвоном рейка. Не чула прокльонів зеків, що не встигли за ніч відпочити від люті лісоповальної. Заливистий голос металу глушив слова Господаря. Час від часу губи молодшого сержанта ворушилися, повторюючи звичне: «Так точно!»

Солдат і майбутній сержант, як наказав Кроксфорд, оглушили колишнього Пахана і потягли в напрямку робочої зони. Господар кабінету пішов досипати, радіючи, що його люди, а не рота охорони, знімуть вершки з ВТЕЧІ.

Відспівав щоденну ранкову пісню шматок рейки біля вахти. У таборі майже не залишилося зеків, які бачили, як найтовшу гілку дерева прикрасив ненависний інструмент. Казенну порожнечу території порушувало лише кілька велетнів, яких не змогла здолати пилка.

Недовго золотаво-зелене вбрання гріло душу перших поселенців зони. Настали голодні роки. Узимку й улітку дерева стояли не тільки без хвої – стовбури залишилися без кори. Лише одна модрина наїжачувалася навесні яскраво-зеленими хвоїнками. З першим теплом вона милувала око золотавим пилком, який вітер відносив на волю.