Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Чекаючи робочі команди, підполковник міркував, що ще вичавити «для душі» з ВТЕЧІ? Який новий «спектакль» поставити?

Бугрову ж і замполітові від «спектаклю» стало ще тоскніше. Обидва пройшли фронт, але не знали, вистачило б духу в мирний час підставити себе під кулі й під ікла натренованого на людину звіра. Тим паче повернутися після вдалої втечі та ще й притягти напарника. Випадки повернення бували й раніше, але приходили звичайно ті, хто зовсім охляв від голоду, або ті, хто тікав у селище, – до баби, де їх і брали ще тепленькими на печі…

Останнє розпорядження підполковника про карцер замполітові не подобалося. Виконав обіцянку. Знає, ніхто не скасує наказ Господаря. Гнити Макарові в карцері. Кинув косий погляд на Бугрова. Той не зводив очей із Макара. Стоїть капітан один. Без Барса біля лівої ноги. Певно, й дотепер після погоні не може змиритися з втратою улюбленця.

При затриманні втікачів майор, як і кожен з адміністрації, був задоволений, відчуваючи, що недарма їсть хліб; але зараз навіть Бугров, побачивши застигле обличчя юнака-бороданя, не відчував звичного збуджено-урочистого стану. В останньому рапорті підполковник написав, що втікачі, ймовірно, загинули в тайзі. Часто-густо шлях втечі до залізниці або по річці позначений якщо не кров’ю, то розкраданнями й насильством. Цього ж разу все сталося тихо. Спокійно. Чисто спрацювали…

Згадавши Булаха й погоню, Бугров поморщився; мимоволі глянув на Алтая й Уссура. Сидять, як і належить, біля лівої ноги господаря. Заскреготав капітан зубами і пішов до машини. Ще й нині, побачивши будь-яку собаку, він хотів злобливо загарчати, завити по-вовчи, як недавно вив Проф.

Замполіт здивовано подивився вслід Бугрову. Капітан власноручно й з радістю поселяв у карцер порушників режиму. Ребус. Кросворд. Спробуй відгадати! Сивий не допоможе…

озгубленим сидів Іванов за робочим столом. Глибоко в душі не замполіт і не майор, а Іван Іванович не проти вдалої втечі Булаха, Сивого й Макара, якщо втеча підштовхнула б їх до нового життя; але для Макара втеча, на жаль, сходинка вниз, останній крок перед падінням. Украй занапастив долю хлопець. Скалічив. Рано чи пізно приб’ється до берега Профа. Безжалісні ножиці. Закон-виправляч став законом-озлоблювачем і погнав у втечу. Повів у непередбачене життя. А можливо, і в небуття…

Сивий і Булах. Тут, мабуть, ще більш складно та заплутано. Усе могло статися під час утечі. Майже не було надії, що зрозуміють у Москві: в Міністерстві геології чи в ЦК, якщо Булах уцілів та дістався б туди. Два поплавці в них жевріли: добровільна явка й Берія. Осідлали б конячку зловживань колишнього всесильного міністра – могли б і випливти. Усе залежало б від слідчого та суддів. Із якими людьми зіштовхне випадок. О-ой-йо-йо, який доважок до терміну могли отримати! І під «вишак» недовго потрапити. Проф і Маестро когось підкололи б [50] Підколоти (жаргон) – убити (ред.). , а за мокрою справою – уп’ятьох загриміли б уже як банда. «Б-б-б», – зашепотів майор. Гирями висіли на втікачах безкінечні «б», а закінчилося все прозою – кулею й іклами вівчарок.

Ще більше, ніж утеча, замполіта здивував склад групи. Як могли порозумітися-знюхатися запеклі кримінальники та політичні? Не бувало такого на зонах! І бути не може! Ні-хто не чув і про дві самостійні втечі в один день. Збіг неймовірний. І змовитися заздалегідь не могли. Хіба мирно сходяться вогонь і вода?

– Не можуть… Не можуть, – повторював замполіт і линув думками в далекі й, здається, близькі роки, що складалися з найнеймовірніших зустрічей, учинків, подій… Хто міг передбачити зустріч 1939 року…

Країна будувала й голодувала, вмирала й народжувала. Небачений ентузіазм та підйом народного духу йшов в одній упряжі зі страхом і підозрілістю. Мільйони за партою, але й мільйони в таборах. Через його, слідчого Іванова руки багато пройшло арештантів. Їх і людьми назвати грішно. Море крові й сліз бачив; сам одержав кулю, носив осколок гранати в стегні, який нагадує про час і про себе, особливо в негоду. Процеси, репортажі, рекорди сплелися в тугий морський вузол – жоден боцман не розв’яже й не зрозуміє, з якого кінця починати.

Усе змінилося вмить. Не за день, не за годину, а саме вмить життя круто й різко змінило долю. Замполіт стулив повіки й немов наяву опинився в підвалі в’язниці та побачив ТУ жінку. Пещена. У неї все навдивовижу було відточено природою. Фігура й обличчя, голос і мідного кольору волосся, манери й одяг. Звичайно, одяг дещо обносився в камері й шкіра обличчя стала матовою, без того рум’янцю, який ще яскравіше висвічував би чарівну красу.