Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

«А, можливо, і затаїв?» – промайнула думка. Захватаєв пильно подивився на слідчого й упевнено відкинув сумнів. Що буде потім – цього, звичайно, не знає. Але зараз Генін не злобиться. Що-що, а душі людські за ці роки він, Захватаєв, читати навчився. Такі, як Генін, ніколи не падлючать, не хитрують. Обмаль подібних людей. Але вони були і є. А чи побільшає їх у майбутньому?

– Тепер до справи. – Один із перших чекістів республіки подивився в очі жінки чіпким поглядом. – Зізналася?

– Провину не визнає. Прямих доказів поки що немає. – Іванов кинув косий погляд на підозрювану. – Вийдемо поговоримо.

– Навіщо виходити? У нас не змова – свята справа. Для чого шепотітися? Нехай чує, – голос Захватаєва звучав суворо, офіційно, без найменших ноток тепла й доброти. Це говорила зовсім інша людина. – У вас показання свідків є?

– Є.

– Так у чому річ? Що потрібно ще? Визнання провини й досить.

– Але показання не підкріплені доказами. – Слідчий зніяковів. Хіба можлива при обвинуваченій подібна розмова? – Кілька непрямих доказів, та й ті…

– Які докази?! Шпигунство й антирадянська пропаганда – це гірше, ніж убивство? – Захватаєв подивився на жінку, потім на годинник. – Що, кулю шукатимете або труп? Показання свідків – головні докази. А ще – визнання провини. У загранці була?

– Була. І не раз.

– Ось вам і прямі докази. Звідки шмотки закордонні? Буржуї даром не роздають. Хіба що – за гарненькі оченята, а це моральний занепад. Речі. Коштовності. Які ж докази?

– Але…

– Жодних «але». – Захватаєв знову подивився на жінку й на годинник. – Розумієте, обмаль часу. Показання я повинен узяти із собою сьогодні ж. Річ не в ній. Усе набагато вище й ширше. І показання, як і визнання провини, через годину повинні лежати на столі.

– Я цього зробити не зможу. – Розмова все більше не подобалася слідчому. – Не уявляю, як і хто це може зробити.

– При бажанні й умінні все можливо. – Обличчя Захватаєва блідло, вилиці здіймалися жовнами. – Так-так, уміти й бути нещадним до ворогів.

– Нещадним – не означає жорстоким. – Іванов зрозумів, до чого хилить Захватаєв.

Недозволені методи почали застосовувати ще з минулого року багато слідчих. Керівництво реагувало на них поблажливо, сприймало, як вимушену необхідність, як втрати в роботі, хоча знайшлися й такі, котрим не просто подобалася безмежна та безконтрольна влада над людиною, але й отримували задоволення від самого процесу незвичайної «роботи». Такі методи здавалися Іванову страшнішими, ніж наказ слідчому самому виконувати вирок.

Добре розумів Захватаєв, що мав на увазі Генін. Ті ж пісні, що й у громадянську, за які ледве не шльопнув його особисто разом із молодим контриком. Дотепер пам’ятав презирливу посмішку на губах гаденяти, фанатичний блиск очей упевненої у своїй правоті людини. Минуло майже два десятки років. І яких років! Але нічого не забув. Пам’ятав усі ці роки й про Геніна. Розповідав інколи в дружньому колі. По-різному сприймали товариші по службі: одні посміхалися, інші виправдовували, але більшість сходилася на тому, що треба було шльопнути інтелігентну штучку. Та він і шльопнув би, якби не «Сталевий Федір», якому не просто довіряв – молився.

Мовчання тривало. Слідчі поглядали на жінку, але кожен думав про неї по-різному й різне.

– Згоден. Я теж проти зайвої жорстокості, – Захватаєв відповідав Іванову, а дивився на арештовану. – Але я й проти м’якотілості, проти гуманності, якщо ворог – жорстокий. Як говорив наш незабутній великий і пролетарський: «Якщо ворог не здається – його…» [51] Слова Олексія Толстого (ред.).

– Що його? – Не докінчивши фразу, Захватаєв поставив запитання жінці й підійшов до неї ближче.

Мовчав Іванов. Мовчала жінка. Мовчали присутні.

– Я вас запитую? – Захватаєв хитнувся кілька разів із п’яток на носки. – Можливо, я не так звертаюся? Хто ви: міс? пані? фройлен?

– Я все чудово розумію. Розумію, до чого ви хилите. – На обличчі жінки – ні посмішки, ні страху. – Я – не просто слабка жінка. Я – беззахисна жертва цих стін. А жертва не має статі, не має й прав. Будь-який, найдужчий чоловік виявився б тут таким же слабким. Так, я – слабка жертва й жінка, але я не підпишу жодних показань і не визнаю провини з двох причин. По-перше, не винна. По-друге, визнати провину – власноруч підписати собі смертний вирок. Я ще молода. Бажаю жити.

– По-перше, добровільне визнання провини не тільки полегшує душу, але й пом’якшує покарання, – у тон жінці відповідав Захватаєв. – А по-друге, ви не просто молода – прекрасна. Зізнаюсь, як мужчина. До того ж і розумна. Тому без дипломатії, як мовиться, відразу беремо бицюру за роги. Ще раз повторюю, я проти жорстокості. Але інтереси народу, інтереси партії – над усе. Товариш Іванов може підтвердити! Ви ж чули, за що й чому я каявся. Це не гасла, не декларація – це мої переконання. Моє життя. Присягаюся всім святим і дорогим для мене – не через тиждень, навіть не через день або годину – через півгодини показання та визнання лежатимуть у мене в портфелі. Це говорю вам я, Захватаєв Павло Лаврентійович!