Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Тяжко працювати з Красунею, як називали її у в’язниці. Можливо, відволікала посмішка, а якщо по совісті, то не можливо, а справді відволікала; відволікав і загадково-закличний блиск очей. Не лише гарна жінка – розумна. Саме розум та краса перешкоджали відчувати, як завжди, що приховує людина по інший бік слідчого столу. Жінку звинувачували. Тяжко звинувачували. Замполіт ні зараз, ні тим паче тоді не міг упевнено підтвердити чи спростувати провину. А керівництво останнім часом квапило, підганяло, вимагало не доведеної провини, а обвинувального висновку й обов’язкового зізнання, підписаного обвинувачуваною. Нервувало керівництво. Нервував молодий сивий слідчий. Лише Красуня зовні залишалася спокійною, упевненою і в собі, і в тому, що ось-ось вийде на волю.

Двері камери, грюкнувши, широко відчинилися. Три чоловіки рішучо-твердою ходою переступили поріг. Кілька секунд найменший, той, що в центрі, розхитувався з п’яток на носки, одним поглядом охопив камеру і тих двох за столом. Запанувала тиша.

– Здорово, хрещенику! Не очікував? Не впізнаєш? – Невеличкий, але статурний чоловік у формі НКВД востаннє хитнувся на носках і заквапився з радісною посмішкою до столу. – Бачу, не впізнаєш. Роки! Минули роки, а світова контра все гуляє! Ливольвер. Гуляєть і не могьом сковирнуть. Вірно, Талан від Бога, гідру смердючу в Бога мати та гнилу душу Христа за пазухою…

Замполіт, а тоді передчасно посивілий слідчий, підхопився, мов підкинутий вибухом. Він і справді не впізнав нежданого відвідувача, доки той не повторив: «гуляєть і не могьом… й у Бога мати». Оторопів слідчий. Застиг стовпом. Захватаєв же залишився стояти, наче жебрак, із простягнутою рукою.

– Бачу, здивував. Старий чекіст – і в правці, – Захватаєв тряс Іванову руку, зазираючи в очі, плескав по плечу. – Що сказав би «Сталевий Федір»?! Або Фелікс Едмундович? Щоправда, мені, на жаль, не довелося бачити його живцем. Біля труни в почесній варті стояв. А живцем…

Захватаєв розвів руками, подивився на свій супровід і знову повернувся до слідчого. Іванов нарешті отямився, хоча не знав, як себе вести. Судячи зі знаків на петлицях, некликаний гість пішов круто вгору. Тож, з одного боку, керівництво, хоча керівництво з підлеглими, навіть давніми знайомими, інакше поводить себе при зустрічі. Вони ніколи не товаришували. А після того винувато-безвинного арешту справжні чоловіки часто б’ють морду кривдникам.

– Ну що, так і стовбичитимеш? – Захватаєв розплився доброю посмішкою. – Що, зло затаїв за те? Давнє…

Іванов ледь помітно повів головою, ще не знаючи, як себе тримати перед бурхливо-радісним натиском та дружніми інтонаціями в голосі.

– Усе розумію, Ваню, – радість умить зникла з обличчя Захватаєва. Говорив із болем. Різко. А потім коротко. Ніби поліна рубав. – Але й ти зваж на становище. Сам знаєш, за світову революцію готовий був батька рідного з матір’ю покласти. А тут жалість. І до кого?! До справжньої контри. У цьому й ти не сумнівався. Не злобися, Ваню! Тоді багато хто й багато чого вирішувалося не головою – наганом. Таких, як ти, за всіх часів раз-два й амба. При всій чесній громаді, при підлеглих і при цій контричці прошу вибачення. Вибач, Ваню, за підвал. За сивину ранню. За всі слова недобрі та лайливі. Не зі злості кулею грозив – за переконання! Перед ким, перед ким, а перед тобою чистий. Як новонароджений. Сам знаєш, у Бога не вірую. Але перед тобою безгрішний. Тому давай п’ять – і хто старе згадає, тому не одне око геть, але й увесь тельбух гнилий…

Іванов механічно потис невелику, однак міцну руку. Ні, не впізнав Захватаєва. Ніби й справді знову народилася людина. Зникла кострубатість мови. Та й зовні невпізнанно змінився. Обличчя навіть витягнулося. Набуло інтелектуальної шляхетності.

Ще довго, не звертаючи на інших уваги, колишні товариші по службі згадували минуле, розповідали про себе. Спочатку більше говорив Захватаєв, але поступово монолог старшого за званням змінив діалог.

Непомітно зникли незручність, напруга. А образа?! Навіщо ображатися, якщо людина щиро визнала свою провину: не наодинці, не просто при свідках – перед підлеглими. Не кожна людина, а тим паче начальник спроможний на подіб-ний крок.

– Коротше, закінчимо справу й прямим ходом у заклад: посидимо, поговоримо по-людськи, як того вимагає наш російський звичай, – відчувши, що нарешті почав розтоплювати в душі колишнього товариша по службі стару крижину, запропонував Захватаєв.

Він і справді щиро зрадів зустрічі. Від душі й покаявся при підлеглих. Нехай знають, що він ніколи не тримає в душі зла. Зрадів і тому, що Генін-Академік, як охрестили поміж себе в губчека безвусого парубчиська, виявився не злопам’ятним, хоча інший на його місці затаїв би образу.