Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Минали роки. Папір із листом Леніна до з’їзду і його доповнення жовтіли, а зміст ленінських слів із кожним роком набував іншого, тривожного незрозуміло-червоного значення. У нових званнях і на нових посадах час від часу діставав майор неопублікований лист; особливо часто перечитував із тридцять дев’ятого року, коли тримав у руках телеграму Сталіна про тортури, а потім після війни, коли табори затопив потік тих, хто пройшов через нацистські концтабори й кулі, а тепер відбував термін покарання за п’ятдесят восьмою статтею; сфокусованим променем розбурхували, обпалювали пам’ять ленінські рядки, але жодного разу навіть із близькими людьми замполіт не наважився говорити про лист, ніби його й не було.

Та й відношення до листа двояке: багато незрозумілого відбувається в країні, не дає спокійно жити; а іноді лист здавався нереальним, ніби з безглуздого й страшного дитячого сну; якщо прокинеться, розповість дружині чи дітям – душа відразу знайде спокій, впевненість, ту духовну гармонію, про яку лише мріяв усе життя.

Іноді майор прокидався спотілим, квапливо вмикав світло, оглядав кімнату, прислухався до розміреного дихання дружини, обходив квартиру, а ранком жінку дивував запитанням: чи не розмовляє він уві сні. Запитання насторожувало. Невже чоловік захопився іншою жінкою й боїться назвати її ім’я? Хто вона, суперниця? Небагато в селищі жінок. Усі на виду. Та любов хитра. Мало що…

Уві сні майор не розмовляв, але час від часу прокидався, виразно подумки читаючи лист від двадцять четвертого грудня двадцять другого року:

«Товариш Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках безмежну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди достатньо обережно користуватися цією владою…»

Слова лунали чітко, гучно. У кімнаті – друзі. Захватаєв із помічниками. Заздрісники…

Навіть зараз, через два роки після п’ятого березня, перечитуючи ці рядки, замполіт озирнувся на всі боки, немов перебував не в зачиненому своєму кабінеті, а поміж вуличного велелюддя. Погляд мимоволі ковзав по знайомих рядках книжок, вуста беззвучно ворушилися, а коли переглядав додаток до листа, написаний четвертого січня двадцять третього року, не наважувався навіть ворушити губами, настільки нереальними й страшними здавалися ленінські слова:

«Сталін занадто грубий, і цей недолік, цілком терпимий у середовищі й у спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека…»

Знову й знову майор перечитував слова, які після смерті Сталіна набували зовсім іншого змісту.

У грудях замполіта, як частіше в останні дні, раптом схолодніло, а пальці обпекло, немов тримав не пожовтілі сторінки, а розпечені в кузні металеві пластини. Руки самі собою рвонули аркуші – почувся тріск, Іван Іванович ковтнув гарячий клубок у горлі. Звук паперу, який розривають, – мов голос далекого двадцять четвертого року, наказав пальцям зупинитися. Замполіт стиснув і розтиснув кулаки. Тремтіння в пальцях припинилося. Поліз у шухляду письмового столу. Дістав моток. Прозора клейка стрічка з’єднала надірваний, немов поранений, аркуш історії, а губи прошепотіли: «Сумують від любові та при загальному гіпнозі». Але рано чи пізно істина виявиться сильнішою за життя і смерть, міцнішою, ніж кам’яні мішки і мовчання, сильнішою від фальші й страху, фальсифікації й забуття – правда історії, як живий паросток, прорве асфальт і виросте на крутих гранітних кручах брехні…

Майор кинув косий погляд на стіну, де півроку тому висів портрет людини, яка недавно денно й нощно підглядала через товсті скельця окулярів за своїми підлеглими, стежила не лише за кожним, але й намагалася проникнути допитливо-пронизливим поглядом у найпотаємніші куточки душі…

З аркушиків замполіт перевів погляд на сторінку 227. Очі звично вихопили слова, сказані Сталіним на тому ж ХІІІ з’їзді:

«…партія, – говорить Троцький, – не помиляється. Це неправильно. Партія нерідко помиляється… Ілліч учив… знаходити ці помилки, викривати їхнє коріння… ми не повинні надалі ці помилки повторювати».

Гарні слова, правильні – бурундукові зрозумілі, але не знав замполіт, майор і громадянин Іванов Іван Іванович, як їх пристосувати до реального життя. Легко помічати чужі смітинки в очах, а спробуй побачити в своїх навіть тріску, тим паче щось виправити в собі… Знає ж, що в справі Макара або Булаха не помилка – злий намір, але пішло-поїхало. Покотилося колесо несправедливості – не спинити. Ніякі гальма не допомагають… Скільки вечорів просидів, втупившись у формуляр Амби.