Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Маестро далеко, – із симпатичного обличчя Профа не сходила блукаюча посмішка.

– Як далеко?

– Далеко… Дуже далеко, – трохи забарившись, відповів Проф. – Як вам добре відомо, успішне закінчення екскрименту залежало від деяких формулярних дрібниць. Ма-естро, як справжній учений, не міг допустити провалу екскрименту; за його щасливий кінець він готовий був продати душу дияволові, – голос Пахана, як завжди, звучав рівно, спокійно, немов той читав лекцію перед великою аудиторією і ретельно підбирав слова. Дивлячись у вогонь, він, здавалося, зовсім не звертав уваги на Макара, але насправді непомітно косив оком, час від часу граючись, немов указкою, відкритим стилетом-тростиною. – Повторюю, продати навіть душу… Але душу цього разу не вимагали, і ми люб’язно скористалися лише тілом.

Проф перекинув стилет у праву руку, приставив лезо до стовбура, натиснув кнопку-запобіжник і надавив на рукоятку. Лезо холодно блиснуло у світлі багаття, по-зміїному, ледь не з шипінням сховалося у своє «гніздо».

– Послухай, будь хоч сьогодні людиною, – обережно рухаючи обпеченим язиком, повільно, майже з проханням у голосі звернувся Макар. – Ти вибач, що звертаюся на «ти», але в натурі не знаю ні імені, ні прізвища. «Проф. Пахан. Амба», – огидно слухати – кликухи, як у кобелів. Від погоні втекли. Давай хоч останні дні не злобитися, не кривлятися. Скільки нам ще залишатися разом. Як би там не було, спільно пройшли такий шлях. А ти, як Кроксворд, загадки загадуєш. Білки, вуглеводи, душа з тілом і без тіла. Послухав би зі сторони – душу відвертає. Невже не можеш простіше? По-людськи?

Замовк Макар. Мовчав і Пахан, бо не знав, що і як відповісти. Якби на його місці був Маестро – жодних турбот…

– Маестро… Маестро. – Проф забарився, облизав масні губи. – Трипцис… Трипцис правої руки Маестро перед вашими очима. Деякі члени в казанку, а інше – там, під плащем.

– Ти що, звихнувся? – прошепотів Макар, не вірячи ні його словам, ні собі.

– Навіщо звихнувся… При повному здоров’ї, – Проф не відводив від Амби погляду й залишався на місці, але стиснув тіло, напружив.

Похитуючись, юнак здійнявся на ноги. Зробив кілька кроків убік, куди вказувала тростина.

– Тут тривіальна математика… Точніше, арифметика: або екскримент провалиться з рахунком три-нуль, або блискуче завершується з рахунком один-два… Ось і поміркуйте, хто звихнувся?

– Три-нуль… Один-два… – немов заведений, повторив Макар, підходячи до плаща.

Вірити сказаному не хотів. Думав, Проф жартує або, що найімовірніше, він, Макар-Амба, не розуміє, як іноді бувало, маячно-зарозумних промов Пахана. У відблисках багаття плащ здавався брудно-зеленою купиною. Втікач усе барився, потім обережно підняв кінцем дрючка край плаща й відразу відсахнувся від біло-кривавого місива. До ніг скотилося щось кругле з осклянілими й виряченими людськими очима…

– А-а-а-а!!! Уче-е-ена-а-а во-о-оша! – заричав Амба, і повернувся. Ноги самі спружинили для стрибка. Рука з дрючком зметнулася над головою.

– Амбі – амба-а-а!!!

Проф стрибнув раніше.

Фехтувальником при флеш-атаці Пахан із лементом витягнувся й завис над землею, викинув уперед праву руку. На кінці тростини у відблисках багаття блиснуло лезо. Загострене з обох боків зміїне жало, виготовлене вмілими руками за рецептом батька, летіло до жертви…

Обійшовши табір, майор попрямував до робочого кабінету. Ранковий і вечірній огляди бараків та червоного куточка, клубу з бібліотекою, карцеру й санчастини – давнє правило й звичка. За вік-ном – вересень. Ось-ось тайгу причепурить сніг у невагомо-білий одяг.

Іванов повернувся з відрядження, але ніхто й дотепер нічого не знав про ВТЕЧУ та ЛОВИТВУ. Тихо на залізниці й на річці. Мовчать мисливці та геологи. Куди поділися капітан і сержант – чоловіки досвідчені й сильні, витривалі й сміливі?! А собаки? ВТЕЧА могла перехитрити та відірватися від ПОГОНІ, зачаїтися, але не могла напасти раптово в дорозі або на стоянці. Барс і Лютий попередять про небезпеку, а два автомати – не ножі… З усього випливало: ЛОВИТВА йде слідом. Збилася б зі шляху – давно вийшла б до людей. Так підказували колишньому слідчому логіка та чуття. За роки служби він не чув про таку довготривалу погоню. Втекли зубри: молодий хлопець – тайговик – та геолог, для якого нетрі – дім рідний…

Заблукав у здогадах замполіт. Хвилювалися дружини сержанта й Бугрова. При зустрічах розмовляли мало, не дивилися у вічі, а якщо й дивилися, то осудливо, начебто через його відсутність затяглася погоня. Після надзвичайної події майор не збирався й у відпустку. Кроксворд посміхався: мовляв, у таборі завжди НП. «Артисти» нудьгувати не дадуть. Справді нудьгувати не доводилося за останні півтора десятка років. Навіть не підозрюють пересічні громадяни про подібні місця служби: у тюрмах, таборах…