Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Амбо, а ще не знайдеться баночки в твоєму загашнику? – протягнув Маестро. У його голосі чулося стільки надії, що юнакові захотілося збрехати…

– Їсти багато шкідливо. Краще заспівайте, – ліниво запропонував Проф.

Проф із Маестро помирилися того ж вечора, мовляв, провина не стільки їхня, скільки Амби, якого поки що терпітимуть.

Ще в таборі Маестро співав злодійські пісні, пісні на один мотив, інколи з матюками й непристойностями, але притягальні своєю безутішною тугою, яка незрозумілим чином полегшувала душу, відносила в нікуди разом із натугою пісні й сум слухачів. Юнак не вслухався в слова. Чужа мелодія поступово затихала, іноді й зовсім зникала, змінювалася наспівно-протяжними піснями, з якими виріс, які наспівувала мати, а потім дід із бабунею, тужачи за тими місцями, де вперше з’явилися на світ і куди часто слідом за листами поривалася душа.

Пісні – єдине, що залишилося від України. Тут, на кордоні, й мову потихеньку забували. Тужили старі за рідним краєм. Усе хотіли вибратися в гості, та проклятуще життя не відпускало. То одне заважає, то ще якась напасть. Так і дочекалися війни.

Сумувала за рідними місцями й Галина Василівна, але після Перемоги залишилася на кордоні. Сподівалася на повернення чоловіка. Жила самотньо, проте ситно. Пригадувала молодість, місто, де відразу після школи вийшла заміж, народила Макара. Пелюшки, домашні турботи – не до спеціальності. Доки до містечка не підійшли фашисти, працювала при народному театрі в бібліотеці. Там же грала в спектаклях – відводила душу. Вечорами, чекаючи чоловіка, часто наспівувала синові пісні, під які він міцно засинав.

Під час утечі, особливо в останні голодні дні, Сергій співав майже щовечора, спочатку злодійські, а потім усе частіше старовинні народні пісні, яких майже ніхто з них не знав.

– Звідки такі? – Не витримав якось Макар.

– Звідкєда-звідкєда? – почав звично Маестро, потім замовк, проковтнув тугий клубок у горлі й видавив: – Мати й бабця навчили. Кращими співухами вважалися. Та й пахан пісню поважав. Товариші з фронту писали, що загинув батько, коли співав на привалі, – випадкова куля знайшла…

– А родом ти звідки?

– Звідкєда-звідкєда, – раптом злобливо перебив Маестро. – Оттудова, откєдова й ти. З того самого місця, сискар лягавий…

Маестро раптом підскочив, вилаявся так, як Макарові ще не доводилося чути, і пішов від багаття в ніч. Розчинився в ній, ніби канув у безодню…

– Помер Маестро, – прошепотів Пахан.

– Як це помер? – Макар здивовано втупився у Профа. – Он як співає.

– Коли вчений втрачає розум – він стає не лише марним для науки, але й небезпечним, – тихо, із сумною твердістю пояснив Проф. – А Маестро, на жаль, задурів… Доспівався… Відспівався корєшок…

Зовні Проф тримався спокійно, хоча й сам хотів рвонути в тайгу. Спогади Маестро, як міраж, розбудили напівзабуті видіння, про які не любив, не хотів згадувати.

На людях батько ніколи не пив, не бешкетував; його вважали справжнім чоловіком, якому можна вірити й довіряти. І роботу свою знав чудово. Слюсаря-самородка господарі завжди шанували. Батько ішачив від зорі до зорі, люто брався за будь-яку роботу, а вечорами діставав кубушку й перелічував важкі п’ятірки та десятки, що відливали тьмяним жаром, підраховував, скільки ще треба дозбирати, щоб самому розпочати справу.

Минали роки. Кубушка важчала. Важчав і язик батька. Полюбляв слюсар увернути в розмові вчене слівце, рвався в господарі й люто ненавидів освічених «ентелегентних» людей, «кровопивць і неробів», яких треба частіше гарненько патрати й випускати кишки. «Уміє, сволота, жити. Умеють обставити хату, вирядитися, а головне – говорять; ти токо, Сарахвиме, послухай, якими словами кидають, точнісінько матюкаються. Звідкіля таких слів нахапалися? Слова – вони головніше від одежини! Тому, як не вбереш нашого брата, а роззявиш пащу-хавало…» – Батько безнадійно махав рукою, мовляв, і так усе зрозуміло… Небагато залишалося слюсареві до того дня, коли сам буде господарем. Запримітив майстерню по серцю. Прицінився. Давно купив тростину й капелюх-котелок. Збирався замовляти трійку – справжній панський костюм. А тут – спалахнула війна; потім революція, громадянська, банда – там новоспечений господар і склав голову, а синові залишив гарячий блиск кубушки, ненависть, тростину, капелюх-котелок. Із малолітства Серафим почав давити «ентелегентних» синків, а коли підріс, то в пам’ять про батька патрав гаманці «неробів», потім і кишки випускав. З кожним роком ненависть до світу множилася, міцніла, Серафим перетворився на Сера, а Сер-професор – на Профа…