Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Ніколи й нікому Проф не розповідав про батька. Навіть на самоті відганяв думки про те місце, яке називають теп-лим словом «дім», де не материнська, а батьківська важко-мозолиста рука здавалася ніжною, доброю. Уже багато років Проф вважав, що в нього ніколи не було не лише домівки, але навіть батька з матір’ю. Щоправда, коли торкався шматка заліза, у душі щось зрушувалося, у грудях теплішало від холодного металу, і він крізь туман часу бачив батька з інструментом у руці. Очі слюсаря примружувалися, звужувалися, зморшки на обличчі розгладжувалися; він ставав ніби вищим зростом, а з напіврозкритих губ зривалися слова лише йому зрозумілої урочисто-переможної пісні.

Не тільки він, Серахвим-хлопчисько, полюбляв у такі години стояти поруч із батьком, але й мати, часто закинувши справи, милувалася чоловіком. Батько, мов зважуючи на долоні, погойдував заготовку, розглядав її з усіх боків, іноді обнюхував, навіть пробував язиком, і лише потім брався за роботу. Під неквапливими рухами шматок металу поступово набував задуманої форми й перетворювався не просто на потрібний комусь виріб, а на справжній витвір мистецтва.

Як і чому йому передалося відчуття металу, Проф не розумів, але, взявши в руки залізяку, відчував за вагою, за структурою зерна, а тим паче за звуком, підійде заготовка для справи чи ні. За все життя, не рахуючи дитячих років, урка, а згодом Пахан не зробив для людей жодної потрібної й корисної речі – лише злодійський інструмент та ножі виходили з-під його вмілих рук. Надійний, класний інструмент. Око й рука підказували, який потрібно вибрати вигин або кут заточення для фомки, те ж чуття диктувало форму ножа й товщину леза; ніхто не міг краще за нього загартувати клинок, щоб він був одночасно пружним, твердим і гнучким, щоб ним можна було поголитися й перерубати цвях, спіймавши лезом лише малопомітну вм’ятину.

Усі ножі й тростини-стилети для себе Проф майстрував власноруч. Дуже рідко, як нагороду, міг виготовити красень-ніж «учням і послідовникам», але траплялося таке не часто, а сам ніхто не наважувався попросити Пахана про безцінний подарунок. Чимало ножів вийшло з його рук, але жоден не був схожий на попередній. Тільки в стилетах й у відкидних ножах кнопки-запобіжники спуска пружини скрізь були однакові, та чужа людина не могла визначити й знайти їх у хитромудрих візерунках та заклепках рукоятки.

Батько усе життя мріяв про свою майстерню. Проф же завжди тужив за жінкою. За справжньою, вірною і відданою, як табірний пес, тією єдиною жінкою, яка чекатиме, зустрічатиме й дивитиметься, як мати на батька під час роботи, такими ж очима; захоплюватиметься та любитиме не за ганчірки, камінчики або монети, а за…

На цьому мрії завжди закінчувалися. Сам не знав, за що не зустрінута ще жінка повинна по-материнському, по-собачому вірно й безкорисливо чекати. Можливо, там, у вільному житті, він і став би знаменитим «бобром», великим цабе. Напевно, став би. Пахан у зоні – той же директор на заводі або генерал в армії. Непросто із «шісток» пробитися на верхотуру. Сили та жорстокості замало.

Десь над головою залунав звук невидимого за кронами дерев літака. Профові здалося, що особистий водій відчинив дверцята ЗІЛа і чекає, доки він вийде з машини, потім проводить до ліфта й буде стояти, охороняти доти, доки не почує, як клацне хитромудрий замок. Дружина відчинить двері без дзвінка, адже вловить знайому пісню двигуна за вікном. Отже, вона його чекала б через ту ж машину, через башли й дорогі подарунки? А він мріяв зустріти таку, котра зігріє його прямо із зони. Прийме такого, чиї руки ніколи не тримали ні авторучки начальника, ні інструмента роботяги, а лише знали лиху фінку, стилет і холодний пістолет із зіницею з воронованої сталі. Її теплі, ніжні руки обіймуть утомлену шию…

– Тримай. – Почувши пісню двигуна, Макар підхопився з вивертня й зірвав із себе плащ. – Бовдуре! Сказано тримай…

– Ти чого, в натурі? – Ще не відрізняючи дійсності від мрії, Проф підхопив плащ. – Від погоні, вважай, втекли. Ні-хто не дістане.

– Не дістане! – повторив Макар, натягаючи над вугіллям плащ. – А тайга! Тайга – сама спалахнула?!

– Каюся! Ви великий і неперевершений учений! – Проф захоплено зацокав. – А береженого, як говорили мати з батечком, і Бог береже. Можуть із самоката шукати…

– Береже-то береже. Тільки, як частенько казав дід, на Бога складайся, а роботи не цурайся…

Макар і сам розумів: від погоні, якщо вона й була, давно відірвалися. Але влипнути в пригоду через дурниці не хотів. Вогонь у тайзі – річ серйозна. Скільки не вдивлявся втікач крізь зелений навіс – бортові вогні не порушили нерухомий зоряний розсип над головою. «Самокат» Профа пройшов стороною.