ااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااااا
У моєму зошиті з цуценятком лишилося ще кілька сторінок. То ж я ще ходитиму сюди до останнього. Сидітиму тут вечорами, читатиму, слухатиму Мільву, яку подарувала мені Віра. І якої чомусь не любила Люба, коли я ставив її вдома. І тут я поступово спишу й ці останні сторінки.
Останнім часом хтось вирішив мучити мене. Бо за стіною весь час хтось вмикає «Смєло, таваріщі, в ногу». І навіщо мучити стару людину, яка більше нікому не нашкодить? Хто там лишається у сусідніх приміщеннях, яке видавництво здає різним фірмам? Я довго не міг чути тієї пісні та завжди вимикав домашнє радіо, якщо вона звучала. А потім та пісня перестала будити в мене страшні асоціації. Зрештою, пісня не винна, і «духом окрєпнєм в борьбє» — не такі вже й кепські слова. А потім її перестали виконувати по радіо Країни Рад. І от ця пісня гримить за стіною персонально для мене, і це нестерпно.
Я вже кілька разів говорив про це із вахтером. Він каже, що ніхто там не лишається, всі здають ключі. Каже, щоб я відпочив кілька днів удома, а потім прийду, і пісні вже не буде. Він уважає, ніби в мене галюцинації. Але галюцинації не бувають такими чіткими. Галюцинації — то туман. Густий молочний туман, крізь який проступають якісь обриси. Це шум у вухах, крізь який щось ледь можна почути. А коли за стіною грає програвач або магнітофон абсолютно чітко, і я впізнаю той революційний хор(ор) Країни Рад, який завжди брав участь в урядових концертах, то це не галюцинації.
Навіщо я мучу себе? Навіщо приходжу в цю кімнату і слухаю цю пісню, яку крутять за стіною по кілька разів? От і зараз вона звучить. А я сиджу у видавничому кабінеті, чую за стіною кроки й не боюся їх. Раніше боявся би, а тепер уже не боюся. Чого мені боятися? Смерті? То я її кличу. Пекла? То я в ньому бував багато разів. Ну от. Вони зайшли до кімнати, чую, як рипнули двері, чую, як рипить паркет у кабінеті. Але нічого не бачу, бо зникло світло. Ось увімкнули знову, і я похапцем записав цей абзац.
…І от я більше не згадую далекого минулого, а хочу максимально точно відтворити те, що відбулося тут кілька хвилин тому. «Смєло таваріщі в ногу» звучало щойно зі страшною силою, і міцні руки душили мене. Ні, не руки, то була мотузка, яку стягував хтось на моєму горлі в мене за спиною, а музика гриміла. І до мене прийшла страхітлива думка: і ТАМ також спокою не буде. Будуть повні вуха революційних маршів і повний рот власного язика. І о жах! Я вже давно дід, а не мужчина, але мене палив жах чоловічого бажання. І таке бажане для чоловіків почуття ставало великим жахом. Як було в них. Я відчув те, що й вони п'ятдесят років тому. І це жахливіше за всі мої недавні напади, які, до речі, припинилися, коли я розповів про своє останнє нічне чергування в підвалі сірого будинку на Володимирській.
Але якби я тоді відмовився те робити, у них був би інший кат, і я нікого не врятував би. Можливо, врятував би свою безсмертну душу. Але чи є вона? Християни кажуть, що є. Але я ніколи не зможу стати щирим християнином. Навіть зараз, перед брамою небуття, яка, за моїм відчуттям, уже поряд. Якщо за християнським кодексом мої гріхи гарантують вічні муки в пеклі, то, їй-богу, кращим є комуністичне небуття. І тільки-но я про це подумав, як сталося диво. Музику вимкнули й мотузку на шиї послабили.
— Яке твоє останнє бажання, Іване?
Я з останніх сил повернув голову в той бік, звідки лунав той голос. На купі книжок у кутку захаращеного редакційного кабінету сидів знайомий чоловік із пишною чуприною й веселими вогниками в очах. То він вимкнув «Смєло, таваріщі, в ногу» і сказав іншому послабити мотузку. А їм же ж та пісня звучала до останнього… подиху… о Господи, як нестерпно, коли не дають дихати! Тортури страшніші за найстрашнішу хворобу. Я вже тепер це знаю.
Габріель Деус підвівся і зробив крок до свого колишнього ката. Він був у білих шатах, а на шиї в нього було щось яскраве.
— Тож яке ТВОЄ останнє бажання, Іване?
— Молитва! Та, яку ти проспівав у кімнаті мінус тридцять один перед шибеницею. П'ятдесят год тому! — я чомусь висловився так, як говорила моя бабуся. — Почути і вмерти…
І я знову почув те, що співав Габріель Деус тої ночі. Я нічого не бачив, але чув неймовірний спів невідомо якої релігії, — чи всіх релігій, які тільки існують у світі людей. Спів звучав, може, кілька секунд, а може, й кілька хвилин. А потім на кілька секунд, чи на кілька хвилин, чи на кілька годин накотився великий спокій, якого, як я гадав раніше, на цьому світі не буває.
Читать дальше