Евгения Кононенко - Останнє бажання

— І звали його? — перепитав Валерій.

— Сергій Харченко!

— А може, Харч?

— Може й Харч. Це було до Інтернету, я десь зберігаю газету з інтерв’ю з ним! Неодмінно пошукаю. Іван Захарович несправедливо дав напарнику свого героя ім’я тієї людини.

— Але ж, за вашою версією, і батько приписав собі гріхи, яких не мав…

— Якісь у нього на те були причини, — задумливо сказав Микола.

— Щоб було цікаво! — вигукнула Ірина. — Тато ж був письменником! У цьому плані він і правда був заблокований! Творив на догоду ідеології, а не щоб було цікаво читати. Вся українська радянська література була слабо читабельною. І от Іван Івак створив інтригу! Написав цікавезну автобіографію, якої не перевірити!

— Панове, — перебив товариство за столом Михась, — чи не здається вам, що ви всі невірно тлумачите меседж нашого дорогого діда?

Старші за столом замовкли, обернулися до молодшого.

— Я гадаю, що до нас прийшов цей текст, аби ми для нього знайшли видавця та видали його. Іван Івак був друкованим письменником. Тут присутні обоє з головних спадкоємців поважного письменника. Бабуся, себто дружина автора, давно померла, значить, долю рукопису вирішують його діти.

— А він каже слушні речі, — озвався Валерій. Микола та Ірина почали також голосно кричати, яким розумненьким виявився Михась, тож хлопцеві довелося підвищити голос на октаву.

— «Останнє бажання» як назва дідового твору є вельми багатозначною. Це — не лише молитва на смертному ложі. Це ще й бажання побачити свій твір надрукованим. Мама щойно вірно сказала, що радянський письменник був заблокованим. То, певне, він хотів, щоби до читачів прийшов його розблокований твір!

Присутні за столом зааплодували пропозиції Михася. А Михась сказав, що особисто йому у творі найбільше сподобався навіть не Габріель Деус наприкінці, а кістлява жінка на самому початку. Саме такою була його вчителька музики. Вона жила в сірому будинку по вулиці Франка. Зовсім недалеко від них. Як чудово дід зумів описати її! Напевне, він зустрічав її на вулиці.

За столом дійшли згоди, що Валерій лишає зошит в Києві, і сестра з чоловіком спробують знайти для «Останнього бажання» видавця. А Марина й Павло почитають уже видану книгу.

— Батьки вирішили самі шукати видавця для «Останнього бажання», — потелефонував Михась Лілі з дороги.

— Вони нічого не знайдуть і скоро звернуться до нас, — відповіла Ліля.

Микола та Ірина Бурко були певні, що не матимуть проблем із виданням «Останнього бажання» Івана Івака, а ще й отримають гонорар, який чесно витратять на ремонт пам’ятника небіжчику. Хтось порадив їм піти на книжковий ярмарок, мовляв, там зберуться всі видавці України. Вони витратили день на те, що ходили від одного стенду видавництва до іншого, пропонуючи батькову книгу. Одні видавці взагалі не хотіли мати справу з радянськими письменниками.

— Іван Івак? Це той, що написав «Ката»? Ні, це не в пріоритетах нашого видавництва.

Інші казали, що їх цікавлять спогади, і вони можуть розглянути це питання, якщо видання буде справджено коштом зацікавлених осіб.

— Себто яких таких осіб?

— Себто спадкоємців письменника.

Але навіть ті видавці, які були готові розглянути друк «Останнього бажання» з підтримкою, не були готові читати текст у рукопису. Тільки якщо надішлете в електронному вигляді на видавничу пошту. Ні Ірина, ні Микола не були готові робити електронну версію батькової книги.

— То як ваш похід на книжковий ярмарок? — зателефонував увечері Михась батькам.

— Послухай, дорогий, — відповіли йому, — ти запропонував видавати «Останнє бажання» нашого діда, то й подумай, як це зробити реально. Тут усі хочуть видавати лише за наші гроші.

За кілька днів Михась перетелефонував, буцім одна поважна видавчиня готова почитати текст. Почитає рукопис, адже почерк діда розбірливий. Гонорару наразі не обіцяє, лише можливий відсоток з продажу, але, якщо текст їй сподобається, вона видасть його власним коштом.

Тут знову виникла проблема: як віддавати єдиний примірник, адже він може загубитись. Але ні Микола, ні Ірина набирати батьків текст не готові. В них обох багато роботи. Тож вони знову віддали Михасеві зошит із цуценям на обкладинці. Так само у целофановому кульку варшавського Duty Free. І Михась із Ліліт віднесли його у видавництво, яке наймає офіс у помешканні Гибарянів.

— То зовсім не таке видавництво, в яке до останнього дня ходив дід, — сказав Михась, озираючи картини на стінах, смакуючи коньяк, яким почастувала відвідувачів видавчиня. Він згадав, як вони з матір’ю приходили забирати дідові речі з того, ще радянського чи пострадянського видавничого дому, і то були земля і небо, якщо порівнювати із цим, куди привела його Ліля.